Глава 1 "Бажаний спокій"

Сидячі на березі океану я самовдоволено насолоджувався самотністю. В цій місцевості я був самітником, я жив на острові на Півночі Австралії далеко від міста.

Поруч не було жодної душі, лишень природа, океан і приємний бриз. Це мій РАЙ!

Нарешті я зміг звільнити від впливу оточення, від жорстокого та несправедливого життя, яке спричиняло мені занадто багато болю!

Біль зруйнував мене, витіснив все щире з мого серця! Залишився тільки «звір», точніше я став цим звіром.

Тепер не так, як було раніше, тепер він не просто вивільнявся з мене, тепер я поєднався з ним, тепер не треба було стримувати його, тепер я міг не боятися, що хтось зможе причинити мені біль!

Я вже нічого не відчував, моє серце остаточно скам’яніло.

Навіть краса, яка була навколо мене не викликала ніяких почуттів! Та мені байдуже на це, головне я отримав бажаний спокій, більше мені НІЧОГО НЕ ТРЕБА!

Я відмовився від всього, що могло пов’язувати з минулим, від усіх пристроїв, які б могли потурбувати мій спокій. Прихопив з собою тільки ноутбук, адже необхідно було зв’язуватися з мамою – це єдина нитка яка поєднувала мене з Україною та минулим.

Місяць я жив в своєму раю і ні з ким не спілкувався, навіть не дотримав обіцянку, коли сказав мамі, що зв’яжуся з нею через тиждень.  Я розумів, що причиняю їй страшенну біль, але ніяк не міг змусити себе взяти до рук набридлу техніку.

Якби вона тільки знала на кого мене перетворили інтриги моєї, сподіваюсь, вже колишньої дружини!

Сьогодні той день коли я повинен був взяти ноутбука до рук. 

Увімкнувши техніку та приєднавшись до мережі я зателефонував мамі за допомогою Skype.

Одразу ж вона прийняла дзвінок. За цей місяць я побачив великі зміни в її обличчі, здавалось, що вона постаріла років на десять через біль, який я завдав їй, але я не міг нічим їй допомогти. Навіть до найріднішої я не міг викликати в собі ніжні почуття!

- Сину, ти вирішив довести мене до могили? – заплакала вона.

- Що ти таке говориш! – я був безтурботним.

- Ти не дзвонив місяць, невже тобі байдуже на мене?! Нехай ти відмовився від сімейного бізнесу, від дружини, але як ти можеш так вчиняти зі мною?!!

- Годі нотацій, ти ж не хочеш, щоб я відбив дзвінок! – в голосі був виклик.

- Що з тобою сталося?

- Обійдемося без подробиць! В мене все добре, не турбуйся.

- Це все, що ти можеш сказати мені?

- Так. Для тебе цього достатньо! Ти ж бачиш, що твій син здоровий й неушкоджений, все інше неважливо.

- Тобто ти не маєш наміру мені повідомити що з тобою коїться, – зробила  висновок мама на одному видиху.

- Я радий, що ти все зрозуміла.

- Але ж…

- Ніяких «але»! – не дав їй договорити.

- Сину ти знущаєшся?

- Зрозумій, що мені так буде краще! Я не хочу вдаватися в подробиці, адже це змусить згадати неприємні моменти мого життя.

- А повідомити мені де ти зараз знаходишся!

- Тобі це не потрібно. Я не хочу, щоб хтось мене турбував.

- Тепер і рідна мати тобі мішає, - сльози полилися з новою силою.

- Пробач, але це так! Я нічого не можу вдіяти з собою.

- Я не впізнаю свого сина! Я бачу його лице, але всередині немов інший чоловік!

- Ти права, я став зовсім іншим! Немає вже того Віктора, від нього залишилась тільки оболонка!

- Я не розумію чому, - схопилася вона за голову.

- Не треба розуміти, просто знай, що мені ніколи не було так добре!

- Хоч щось приємне з твоїх слів, - в голосі з’явилася надія. - Тебе всі розшукують. Міла хвилюється...

Почувши ім’я цієї нещасної жінки я закипів від люті:

- Якщо ти ще раз згадаєш її ім’я, чи будь-кого з того клятого міста, я більше жодного разу не зателефоную! – погроза в моєму голові і лютий холод.

Від моїх слів мама затремтіла, опустила голову й тихо промовила:

- Якщо ти так хочеш, то більше не скажу тобі ні слова.

- Не ображайся, але прийми мене таким і більше не намагайся щось довідатись!

- Добре, - неохоче погодилась жінка.

- А тепер мені час, прощавай!

- Коли ти мені знову зателефонуєш? - схопилася вона.

- Нічого не можу обіцяти.

- Я чекатиму.

На цьому наша розмова скінчилася.

Я розумів, що не гоже так вчиняти з мамою, але знав точно, що це єдина жінка, яка прийме мене таким яким я став.

Купа повідомлень захопили систему, здавалось, що ноутбук зараз вибухне від їх кількості.

Не мав наміру читати їх, тож вимкнув ноутбук і знову сховав якнайдалі.

 Розмова з жінкою втомила, тож я пішов віддатися безодні океану.

На дворі вже сутеніло, я занурився в хвилі і відчув приємне тепло всередині. Тільки океан міг зняти з мене всю втому й відкинути всі непотрібні думки, він немов забирав їх з моєї голови, як поступово забирає з собою частину суші отримуючи у свої володіння все більше простору.

 Втомлений від боротьби з хвилями я направився до напрямку берега і коли вода досягала грудей припинив пливти. Я за місяць вивчив безпечну відстань від берега, тож спокійно міг зупинити та поступово йти, не витрачаючи зайвих сил на заплив.

Тільки но я почав доходити до берега, краєм ока побачив фігуру, яка йшла паралельно моїй. Немов дзеркало відображало мої дії з іншого боку, але я не зупинився, продовжував йти далі. Зрештою фігура розтанула.

- Що тільки не витворить мозок від браку спілкування. За місяць він здичавів і тепер грає зі мною злі жарти.

Я не надав значення побаченому, адже зробив висновки, що та фігура то є я(!), адже вона робила рухи паралельно моїм.

Зі спокійною душею ліг спати.

Тим часом у Харкові…

- Може ти нарешті розповіси мені, що так змінило мого сина?! – запитала Валентина Михайлівна у невістки, коли Віктор припинив розмову.

- Я не знаю, - занервувала дівчина.

- Міла, не обманюй мене, ти чула нашу розмову і кожен дурень зрозумів би, що ти чимось розлютила мого сина! - жінка пронизливо спостерігала за реакцією поки що дружини сина. – Якщо ти зараз не розповіси мені, то більше не переступиш поріг цієї квартири!