Глава 5

Глава 5 

Пройшло майже сім років як ми закінчили школу.  Він став дорослим, привабливим чоловіком, впевненим в собі.  Якби мені не повідомили його прізвища — я б ніколи не побачила в ньому того  сором'язливого хлопця , що проводжав мене додому. Двоє закоханих будували плани на спільне щасливе майбутнє. Але доля розкидала нас по різних кінцях світу. Його сім'я виїхала за межі країни , де він мав вступити в престижний вуз. Про те, що він повернувся і коли це відбулося мені відомо не було. Ось ми знову зустрілися. Антон стояв напроти мене і лише посміхався. Його очі горіли, неначе говорили до мене: «Доля знову звела нас разом». 

Після школи деякий час ми переписувались, але потім повідомлення приходили все рідше та з кожним разом коротші, а потім і зовсім припинилися. Хтось розказував, що сім'я Козара хотіла поріднитися з сім'єю одного посадовця через шлюб їх дітей. Можливо це було причиною припинення нашого спілкування.  Наша розлука довго мучила моє серце. Але правду кажуть час лікує і в мене залишилися лише теплі спогади.

Тепер моє шкільне кохання знову стоїть напроти мене. Тимчасово я забула про свого джентельмена. Я наче повернулася в той час, пригадала наші зустрічі, обіцянки що говорили один одному, наївні мрії. 

Робочий день пройшов на одному подиху. Нові враження переповнювали мене. Більшість інформації я отримала від Наталки — одного з рекламних агентів. Моя однолітка, блондинка з зеленими очима, гарними формами та з неймовірною харизмою, що так і притягувала мене. 

— Я тебе проведу ! — почула шепіт за спиною.  Вся впевненість Антона кудись поділася і біля мене стояв той самий хлопчина, що в шкільні роки. - Робочий день закінчився, ходімо ! — додав він.

Тихенько угукнувши, я зібрала свої речі та протягнула йому свою руку. — Веди! — підморгнувши відповіла я.

Не знаю скільки часу ми йшли у повній тиші. Антон не відпускав мою руку. Зупинились біля нашої лавочки в парку. Скільки спогадів пов'язані з цим місцем? Мені б дуже хотілося повернутися в той час.

— Коли я вчора  тебе побачив, не міг мовити ні слова. Всі почуття наче повернулися назад. — сказав Антон, порушивши першим тишу.

Від такої прямоти моє серце ледь не випригнуло з грудей, а до горла підійшов ком так, що я ледве змогла вдихнути.  Я відчувала те саме, але не була впевнена в тому, що це щось більше ніж спогади про перше кохання. 

— Доля дала нам ще один шанс, але давай не робити поспішних вчинків, щоб не втратити тої теплоти що зберегли в серцях... Обніми мене! — схиливши голову на його плече тихо майже шепотом сказала я.