Глава 4

Глава 4

Руки тремтять. Читаю смс — там відмова. Глибокий видих... Результат цієї співбесіди був передбачуваним і зовсім не засмутив мене. 

В ночі падав дощ, час від часу лунали звуки блискавки та грому. Я довго не могла заснути. Сьогоднішні події зовсім не сприяли спокійним сновидінням. Думки про мого джентльмена змінились на роздуми про того нахабу, що тишком насміхався із мене. Роздратування перетворилося в цікавість. Що він намагався мені сказати ?

***

Крізь сон чую  вібрацію мобільного.  Про себе лаюсь, чому не вимкнула будильник. Заснула лише під ранок, могла б сьогодні довше поспати.

Прислухаюсь до мелодії та розумію, що це не будильник. Ривком встаю з ліжка та підтверджую з'єднання дзвінка, навіть не глянувши хто телефонує.

— Доброго ранку, міледі! Не розбудив? Чекаю вас через двадцять хвилин на нашому місці.

— Я буду, -  єдине, що змогла відповісти.

— Дозустрічі!

Не взмозі нічого уточнити я лише угукнула. Ще декілька хвилин  втратила слухаючи короткі гудки. Я не могла повірити... Як? Це точно був його голос і він чекатиме мене в кав'ярні. Мій джентельмен запам'ятав мене. Але чи значить це що я маю роботу? Зараз для мене це було не важливо. Я була безмежно щаслива. 

Поспіхом привела себе в порядок, одягла новеньке чорне плаття, волосся скрутила в гульку, підмалювала губи та побігла до нашого місця.

***

Саша вже тримав у руках своє лате та нетерпеливо поглядав на телефон. Він мене не бачив. Тим часом я могла безостраху розглянути його. Він був, як зазвичай, одітий у білу сорочку та темно сірі штани, а його  одноденна щитина додавала йому якусь родзинку.

Свіже повітря допомогло тверезо оцінити ситуацію та продумати тактику дій. Наблизившись, я привіталась та швидко піддавшись запашному кавовому аромату зайшла  в середину закладу. Вже з експресо в руках я підійшла до Олександра Андрійовича. 

— Смачна тут кава! - нейтрально розпочала розмову.

— Ви пунктуальні , -  ще раз поглянувши на телефон усміхнено відповів він.

Отже я не помилилась. Його дзвінок розбудив мене сьогодні. Мабуть, я потішила його самолюбство, коли одразу погодилась прийти. Але хіба я могла відмовити? Мені так було приємно чути його голос. Хоча це було несподіванкою. Чому він не поручив секретарю повідомити мені про зустріч. Невже я можу на щось сподіватися?  

— Нам пора їхати,  готові до початку робочого дня? 

— Це означає, що я прийнята? 

— Хіба я міг відмовити вам, міледі? - відповів він та жестом вказав на автомобіль. 

Всю дорогу Саша розповідав про роботу, про колектив. Я слухала з великими очима, поглинаючи кожне слово сказане ним. Невдовзі ми були на місці. Разом піднялися на другий поверх та попрямували у відділ кадрів. Мене ознайомили з обов'язками та познайомили із колективом, в тому числі із Антоном Миколайовичем Козарем.  

Коли я почула прізвище Козар,  я зрозуміла чому мій перший співрозмовник на співбесіді усміхався. ВІн не насміхався над мною. Він впізнав мене.