оповідання

   Нічні зустрічі

Надійко, я так скучаю за тобою, –  сумно промовив Микита                                                                             –  Я теж, коханий, –  відповіла йому.                                                                                                                  –  Ти не забула мене? –  міцно притис до себе.                                                                                              –   Як же тебе забуду, коли бачимось кожного дня, –  відповідаю, посміхаючись.                                       –  Бачимось, але ж тільки уві сні…, –   тяжко зітхнув.                                                                              

  –  Ти знаєш, незадовго до того, як переїхати в село, мені приснився сон, –  почала згадувати я.               У новому будинку знаходжу у спальні красиву туфлю.   Довго шукаю і в іншій кімнаті знаходжу другу. Чорні лаковані. Вони мені дуже сподобалися. Я взувала їх, і мені всі заздрили, але потім якісь жінки украли одну.  Просила віддати, плакала, а вони не віддали. Так та туфля у мене і зберігалася, а другу зберігала інша дівчина. Ні я їй не віддавала, ні вона мені… 

–  Так воно й вийшло у житті, як у твоєму сні. Мати і Нюра забрали.   Ні в тебе пари немає, ні в неї. Я не став парою ні для тебе, ні для Нюри. Ти взагалі не вийшла заміж, і вона після моєї загибелі більше не знайшла собі чоловіка, –  журно промовив чоловік усього мого життя.

***

–   Памятаєш? У село я приїхала разом з батьками. Була молода, весела, працьовита, енергійна. Друзів багато. Молодь збиралася біля клубу часто: з хуторів, з сусідніх сіл. То на вистави, то на концерти, то просто поспівати. А одного разу Любка говорить:

–  Надько, ти поглянь, як он той красень на тебе дивиться, очей не зводить.            

  А я їй:

–  Сумніваюсь, що я йому сподобалася. Он кругом які вродливі дівчата.

А вона:                                                                                                                                                 

  – Микита ніколи не звертав уваги на дівчат. Він і на гульки не приходив. Мабуть сказали, що новенька тут буде.                   

 –  Щось його не бачила раніше.                                                                                                               –  Три дні в селі і хочеш усіх знати. Його мати одружити хоче, а він говорить, що не зустрів ще своє щастя, –  повідомила подруга.

А я їй:

–  Смієшся, хочеш сказати, що я його щастя?

–  Пам'ятаю, я підійшов і говорю:" Дівчата, а можна з вами постояти?"

А Любка:

–  Не знайшов іншого місця, то постій.

–  Любо, ти б нас познайомила, –  попросив я.

 –  А вона:"Це Надія, приїхала недавно. А це Микита –  жених завидний, тільки наречену ніяк не вибере".

–  А я  її вже не слухав, стояв мовчки і не зводив з тебе очей.                                                 

  –  Не думала, що  такий хлопець зверне на мене увагу. Красивий, високий, сильний, сміливий. А я –  маленька, струнка, весела, але некрасива. Ну не наділив Бог красою..

–  Для мене ти була найкраща в світі. 

–  Чомусь не сподобалась я твоїй матері.  Сама чула, як говорила: “ Некрасива, ряба, знайдеш собі іншу». 

–  А ми її не слухали і продовжували зустрічатися.                                                                               

–  А пам'ятаєш, як у двір зайшла сербіянка і напросилася погадати ?                                                  –  Звісно. Вона сказала, що у нас буде три барашки, а потім у тебе   ще одна шапка.    

А ти сміявся:                                                                                                                                                 –  Так ти мені зраджуватимеш? 

–  А ще вона сказала : "У старшої буде одна шапка і одна барашка.   У другої барашки не буде, а  третя.. і  сумно похитала головою.   –  А на шапку надієшся, що доживати з ним будеш? Ні– і. Поїде. І буде у нього дві шапки. І знову похитала головою. ..

–  І правду сказала. 

–  Так, троє дівчат. І всі на мене схожі. Я був дуже радий. 

–  А матері послухався. І діти не допомогли. Одружився. 

– Так вийшло. 

–  Забрала Нюра мою пару, але й сама залишилася без тебе. Одна туфля у неї, одна у мене. А тебе війна забрала. 

–  Розкажи про дітей. 

–  Я ж розповідала. 

–  А ти ще розкажи. Кожного разу щось нове згадуєш. 

–  Всі троє дівчат гарні, високі, як ти.

–  Не встиг ними й намилуватися.  

 – Часто згадувала слова сербіянки. Три барашки –  мої дівчата. 

–  Наші. А чому вона сумно похитала головою? 

–   Молодшенька наша народилася хворою. Вона була доброю, але нервовою. Діти часто глузували з неї, придумуючи образливі прізвиська, тоді Марфа починала кусати собі руку. Це забавляло тих,  хто спостерігав, і вони ще більше веселилися.

–  І хлопчик же  у тебе? 

 –  Я тоді думала, яка там шапка, коли Микити немає, –  помилилася сербіянка. Та вийшло так, що почала з одним зустрічатися… завагітніла. Не хотіла я цієї дитини.  Замість того, щоб тужитися, намагалися притримати, не давала їй вийти. Та повитуха переконала мене. “Не бери гріх на душу. Дав Бог, значить повинна жити дитина”.

 Хлопчик виріс красивим і розумним, здобув вищу освіту, одружився, мав двох діток: хлопчиків, як і сказала сербіянка.… Та не судилося жити довго. Я винна, не хотіла синочка. Якби вірила у Бога, молилася б, щоб слова мої погані йому не зашкодили. Кажуть же,  що думки матеріальні.  От доля і відвела йому недовгий вік. Поїхав у місто по роботі. Був густий туман. Машину поставив на узбіччі,  сам вийшов. Його збив автобус,  який ішов слідом. Дружина теж прожила недовго. Діти закінчували школу без батьків. Але стали не останніми людьми. А я думала, що з ним житиму, що до смерті догляне. Незабаром і Марфуню поховала.                                                                                                                     –  А я з ними тут і не зустрічався. Ні з сином твоїм, ні з Марфою.