Марія Іванова

Оксана довго вдивлялася у сірі папірці, їй здавалося, що обов’язково має бути продовження і щасливий кінець, але ні.  На цьому запис обривався.  Сповнена сподівань дівчина взяла наступну папку.  Вже іншим почерком на титулці виведено                                                                                                                                    «ЛИСТ МАРІЇ РУДНИЦЬКОЇ».

Оксана взяла перший аркуш, на клапті паперу, явно відрізаному  від якогось плакату акуратним дрібним почерком виведені слова. Місцями трохи затерті, але в цілому читаються добре.     

Коханий, якби ти тільки знав як мені було страшно! Я знаходилась в полоні безкінечного нічного кошмару. Велика чорна яма, наповнена  липкою багнюкою, затягувала мене. Тіло цепеніло, повітря не вистачало, але я не здавалася, я боролася. В останніх сил я хапалася за гілочки, за корінчики, а вони обривалися, вони вислизали з моїх рук і чорна безодня знову мене засмоктувала. Сил бракувало, хотілося змиритися з долею, здатися. Мені так потрібна була твоя допомога і я її отримала. Я відчула твою  долоню на своєму чолі, я вловила твій ледве чутний голос. Я знову захотіла боротися, я не могла зрадити тебе, мій коханий, зрадити нашого сина . Час від часу я ніби чула якесь далеке протяжне буботіння, та не мала сили навіть відкрити очі. Але настав момент, коли все ж я змогла це зробити. Я побачила сонячний промінчик, я зрозуміла, що жива. Наступного разу я кліпнула оком, коли почула жіночий голос.                                            - Ну як ти там, тифозна? Батюшку сьогодні кликать чи до завтра протягнеш?                                           Все в мені запротестувало, хотілося кричати.                                                                                                        -Я жива !!!                                                                                                                                                                               Але неслухняні губи зрадницьки мовчали.                                                                                                                                       - Ти диви? Здається оком кліпнула?  Та ні, не може бути, здалося.                                                                     Але наперекір долі я все ж вижила. Виснажена, з обрізаним волоссям, у грубій рваній сорочці, зробила свої перші кроки. Відтепер на цьому світі мене тримала ваша любов  і лист на зворотньому боці світлини.  Як тільки більш - менш набралася сили почала збиратися в дорог .                                                                                                                                        - Шли б ви вже нарешті від мене, я не домовлялася все життя вас доглядати. Час такий неспокійний, влада по три рази на день міняється, я боюся . Та й плата за ваше утримання давно закінчилась,- бубоніла незадоволено хазяйка.                                                                                         - Дякую вам за догляд, мені вже дійсно пора,- подякувала я.- Завтра зранку піду на станцію. Принесіть мою зелену сукню, бо якось незручно йти в цьому лахмітті.                                                                                        - Бідолашна на станцію зібралася? Так її давно нема!- засміялася стара.- Підірвали і колію, і станцію, що б такі як ви за кордон менше тікали.                                                                                                                                   - Добре, несіть мій одяг, я піду пішки.                                                                                                                             - А нема твого одягу, я ж думала, що ти не очапаєш.  Собі на спідницю твоє плаття перешила.                                                                                                                                                                 - Але ж там. ..- я прикусила губу .                                                                                                                         - Так там я знайшла  зашитими твої прикраси, - хазяйка хитро посміхнулася,- та я їх всі витратила на твоє лікування, не сумнівайся . Сьогодні буханець хліба вартує цілого статку. Але ти не переживай, голою не підеш, вділю тобі щось із своїх запасів.                                                                                                   Жінка пішла в комору, довго перебирала  в скрині одяг  і нарешті повернулася .                                      - Ось тримай, все майже нове.                                                                                                                                Вона поклала мені  сіру сорочку, картату спідницю,чоловічий піджак і  хустинку.  Все було старе, вилиняле, місцями заштопане і мало неприємний різкий запах.                                                   І жінка, і я кілька разів апчихнули .                                                                                                                       - Це не страшно,  це травичка від молі,- пояснила жінка.- Трошки провітримо і можеш вдягати.                                                                                                                                                      - Добре , дякую і за це,- я ледве стримувала сльози .- Завтра зранку піду .                                                - Оце і правильно - нема чого чекати.                                                                                                                               Всю ніч я не спала,  була розгублена і налякана, одна без підтримки, без грошей, а на вулиці вже осінь.                                                                                                                                                           Вранці я вдягнулася, подивилася на себе в дзеркало і не пізнала : сільська , замучена  жінка , від колишньої пані Рудницької навіть сліду не лишилося.  Хазяйка зібрала вузлик з харчами, провела до воріт, тричі перехрестила.                                                                                                           - З Богом  сердешна.                                                                                                                          В  цей час з-за рогу виїхала підвода, за нею ще одна.                                                                                         - Жіночки! Не підкажете чи є в селі коваль?- запитав чоловік у чудернацькому синьому костюмі.- наша Гніда вчора підкову загубила.                                                                                                                                         - Коваль на станції був, -  відповіла господиня і  боляче штовхнула мне під ребро.- А ви, пани цигани, може підвезете заодно ось цю  дівчину?                                                                                               Чоловік хвацько підкрутив вуса і засміявся .                                                                                                            - Ми не цигани, ми артисти, повертаємося з гастролей,- і  він дихнув вчорашнім перегаром. - А дівчину підвеземо, веселіше буде. Сідай, красуне, поруч. Та не бійся, ніхто тебе не образить.                                                                                                           Хазяйка знову підштовхнула мене. Я роздумувала лише одну мить, а потім рішуче залізла на воза .                                                                                                                                                                     Артисти виявилися добрими, веселими людьми і зайвих питань не ставили. Пізніше я  зрозуміла, що кожен із них мав свою не менш трагічну історію. Саме ці люди і стали моєю новою сім’єю. Ми всі закреслили своє минуле, далеко заховали надії і сподівання, жили одним днем. Перед кожним стояло лише одне завдання -просто вижити і не втратити розум.                                                                                                        За якимось розпорядженням зверху наш маленький аматорський театрик приєднали до трупи обласного театру. І нарешті ми отримали постійне житло, дві маленькі кімнатки,  одна для жінок , а інша для чоловіків. А щоб мати хоч трошки власного простору, біля ліжок поставили невеликі ширми, виготовлені зі старих афіш.                                                                                                         Ти ж пам’ятаєш, я завжди вміла гарно співати, то ж незабаром стала солісткою. Кожен раз, виходячи на сцену, я шукала твої очі, твою посмішку. Іноді здавалося, що я божеволію  і тоді, щоб остаточно не втратити здоровий глузд, я почала писати тобі цей лист. Пізніше це стало моєю єдиною розрадою.                                                                                                                                       Кожен вечір я щиро молилася за тебе і за нашого маленького сина. А вночі , лежачі в холодному ліжку, мріяла про нашу зустріч. Уявляла як пригорну до себе  Миколку, як нарешті почую його дзвінкий сміх. Уявляла, як ти мене візьмеш за руку і  виведеш з цього пекла. А вранці прокидалася і розуміла,  мене чекає ще один день страшної реальності.