Архів

Оксана часто приходила на могилу Марії Рудницької . Приносила квіти, сідала на лавку і довго говорила про свої проблеми, ділилася планами на майбутнє і навіть радилася . Так, саме радилася, Оксані здавалося, що пані Марія їй відповідає.  Іноді ніби примружить очі, а іноді  посміхнеться. Дівчині після таких розмов ставало якось легше, вона ніби набиралася сили.

 Коли прийшла в черговий раз, поруч з могилою побачила  невідомого молодого чоловіка. Оксана не хотіла його тривожити, хоча її просто розпирало від цікавості.  Вона зупинилася за кілька метрів, біля могили якогось військового і стала спостерігати.  Хлопець уважно розглядав пам’ятник, проводив рукою по кожній грані, щось фотографував. Потім дістав телефон і довго розмовляв. Видно зв’язок був поганий і хлопець вимушено підвищував голос.  Оксана підійшла трошки ближче, але нічого так і не змогла розібрати. Тоді дівчина підійшла майже впритул і лише тоді зрозуміла, що невідомий говорив англійською. За мить він закінчив розмову, різко повернувся і мало не налетів на Оксану.                                                          

 - Ой! Вибачте, я вас зовсім не помітив.  Та й чесно кажучи не розраховував когось тут зустріти. Старе закинуте кладовище не місце для прогулянок.                                                                                              Він широко посміхнувся і зробив крок у бур’яни, галантно пропускаючи дівчину поперед себе.  Оксана розуміла, що має щось сказати у відповідь, але тільки дурновато пробелькотіла.                                                                                                                               - То нічого, то я сама ...                                                                                                                                               Нарешті вийшли на розчищену  доріжку.                                                                                                                       - Дозвольте поцікавитись ,- хлопець уважно розглядав Оксану. - Ви тут у справах чи може випадково завітали?                                                                                                                                          Оксана нарешті себе опанувала .                                                                                                                                         - Я в справах, провідувала  сусідку, яку  минулого місяця похоронили.                                                                                  - Де на старому цвинтарі?- здивувався хлопець.- Тут, наскільки я знаю, уже сто років нікого не хоронили?                                                                                                                                   - А чи не забагато ви ставите мені запитань? - дівчина розгнівалась. - Якщо не вірите то ось зараз підійдемо ближче до церкви. Бачите? Свіжа могила.                                                                               – Пробачте,- хлопець почервонів,- я зовсім не хотів вас образити. Можемо  почати все спочатку?                                                                                                                                                                            Він зупинився, повернувся обличчям до дівчини.                                                                                                                     - Дозвольте відрекомендуватися , Величко Максим, представник юридичної фірми                           “ Фортуна “, -   і на підтвердження своїх слів вручив дівчині свою візитівку.                                                             - Оксана, просто Оксана, без візитівок,- дівчина склала руку човником і простягнула  у відповідь  хлопцю.

  Максим не розгубився потиснув руку і пожартував.                                                                                          - Ніби угоду уклали. А може поспілкуємося якось простіше?  Ми я бачу майже однолітки. Тут поруч невелика затишна кафешка, пропоную зайти.                                                                                             Оксана трохи помовчала, згадуючи скільки грошей має в гаманці і чи зможе за себе заплатити і врешті погодилась.                                                                                                                                                Один квартал пройшли пішки, хлопець розказував про столицю, де він живе і про фірму в якій працює. Оксана,  як місцева, більше говорила про місто  і його історичні принади.                                                                                                                                              Зайшли в невеличку  кав’ярню, сіли за крайній столик біля вікна. Максим замовив каву,  морозиво і ще купу якихось тістечок. Оксана почала відмовлятися, але хлопець наполягав .                                                                                                                                         -  З дитинства  люблю солодке, а самому їсти якось незручно,- пояснив Максим. -Прошу, підтримай цю вакханалію бісквіта і шоколаду.                                                                                                                                     Ще трохи потеревенили про погоду і нарешті хлопець заінтригував Оксану свої запитанням.                                                                                                                                                                           -А ти від природи руда чи перефарбувалася, щоб на неї бути схожою?                                                      Від несподіванки дівчина закліпала очима .                                                                                                                                         - Та можеш не відповідати,- хлопець приємно посміхнувся.- Спочатку візьми і прочитай ось це.                                                                                                                           Він протягнув Оксані  темно-синю теку.  Зверху красувався великий напис                                                                                  “СПРАВА  МАРІЇ РУДНИЦЬКОЇ“.                                                                                                                                                                  - Яка ще справа?- запитала дівчина.                                                                                                                           - Та ти не відволікайся, читай, - запропонував Макси, - а потім поговоримо.                                                                                                               Максим покликав офіціантку і замовив ще дві порції   морозива, а Оксана тим часом жадібно впилася очима в рядки.                                                                                                                                                              Дівчина  дістала першу папку, відкрила сірі пожовклі сторінки.  Текст написаний синіми трохи вигорілими чорнилами.   В першому рядку акуратним почерком виведено :                                                                                                                                                  «ЗАПИСАНО  ЗІ  СПОГАДІВ   ЯКОВА  ПЕТРОВИЧА  РУДНИЦЬКОГО».                                                                                                                           Молода наречена   Залевська  Марія на весіллі отримала в подарунок від  батька   взуттєву крамницю на Хрещатику, а наречений інженер Яків Рудницький вже мав  власний невеликий завод  з виробництва сільськогосподарського реманенту.  Поселилася молода родина у приватному будинку на лівому березі Дніпра.  Бізнес інженера Рудницького процвітав, сівалки, косарки та інші  механічні пристрої користувалися підвищеним попитом. За рік у молодої пари народився первісток Миколка. Подружжя жило в мирі і достатку, аж доки не почалися революційні заворушення. Спочатку Яків навіть підтримував робітників, вірив у зміни на краще, залишався на заводі навіть тоді, коли робітники інших підприємств розстрілювали їх власників.  Але коли ситуація стала вкрай нестабільної, родина все ж вирішила  покинути Київ і поїхати у  Варшаву до тітки Ядвіги.                                                                                                                             - Трошки перечекаємо, а коли все стане на свої місця, знову повернемося, -  заспокоював Яків молоду дружину .- Візьми тільки найнеобхідніше. Сама вдягнись попростіше  і Миколку в полотняну сорочечку одягни.                                                                                                                                  - Боюсь я за нас Якове, надто довго ми чекали. Батьки вже пів року як поїхали. Дороги неспокійні. По місту страшні історії розповзаються. То тут то там палають будинки,  вечорами чути постріли.                                                                                                                                                                         - Не бійся, кохана, завтра зранку і ми виїжджаємо. Не міг я раніше, а з батьками ти сама не захотіла їхати, -  він підійшов до дружини і ніжно обняв за плечі .                                                                                                                                                                    - Добре, головне, що нарешті ми також поїдемо. Що робити з картинами, килимами, сріблом?- перепитала Марія.                                                                                                                                                                                - Серденько, лишай все добро тут. Двірник Іван пригляне за будинком, я йому як собі довіряю.                                                                                                                                                                                   - Але столове срібло я таки заховаю,- не погодилася Марія,- то подарунок від мами. Може в підвалі закопати?  Що порадиш?                                                                                                                               - Роби що хочеш, беремо тільки твої прикраси. Але  заховай їх не у валізи, не дай Бог що.                                                                                                                                                             - Зашию в одяг,- запропонувала Марія.- А може і Миколчину няньку Гафійку візьмемо з собою? Вона дівчина хоч і молода, але тямуща. Мені з нею буде значно спокійніше.                                                                                         - Хочеш, то бери, - поодився чоловік,- я не проти. Поїдемо на підводі. З нами поїде також фірман Василь. Бо я з кіньми не дуже управляюся, ти ж знаєш.                                                                                                             - То як на підводі? А  залізницею не можна? – здивувалася Марія.                                                                                                             - Не можна, сьогодні чим простіше, тим безпечніше. Банди переймають потяги, речі відбирають, а людей до стінки ставлять. Я вашим життям ризикувати не можу. Дорога дійсно буде довгою, але все ж більш безпечною.                                                                                                               Вся ніч пройшла в клопотах. Марія все ж прикрила чохлами меблі, бережно обгорнула папером порцеляну і поскладала у скрині, зняла зі стін картини і заховала за шафи. Перебрала  свої прикраси, розподілила їх на купки  залежно від вартості. Дорожчі зашила у спідню білизну, менш вартісні у верхню. Розподілила все в рівних долях : чоловіку, собі і  сину Миколці.                                                                                                                                                                     - На всякий випадок,- пояснила вона чоловіку,- дорога далека і небезпечна.                                              Як і планували, виїхали з самого рання. Перед тим низько поклонилися рідній хаті.  Гафійка набрала в хустинку дрібку землі, Яків прочитав молитву, рушили.                                                 Марія раз-у-раз схлипувала і притуляла до себе малого Миколку. Василь поганяв коней і час від часу оглядався на всі боки, так ніби боявся переслідування .                                                               -  Запам’ятайте, ми прості городяни,- вже вдесяте повторював Яків,- їдемо в село до родичів. Ти, Гафійко, наша небога. А ти, Василь,  її чоловік.                                                                                               - Я  все зрозумів, пане,- озвався Василь.                                                                                                                                            - Та не  пане, а  Яків  Петрович,- виправила його Гафійка.                                                                                Незабаром приєдналися до десятка інших возів, городяни масово покидали місто.  Марія трохи заспокоїлась, передала Миколку на руки Гафійці. Дівчина була єдиною, кого ця подорож веселила.  Вона безупинно крутила головою і захоплювалася всім, що бачила : безмежним зеленим полям, високим синім небо, звивистими  річечками.                                                       Вночі старалися впроситися на селянські подвір’я,  ночувати в лісі або в полі було небезпечно. Іноді господарі обійстя стелили подорожнім в хаті, а іноді  на сіннику. Рудницькі були вдячні за все. Частіше всього на перемовини посилали Василя. Він сам ще зовсім недавно покинув рідне село  і легко знаходив спільну мову з селянами. Домовлявся і за вечерю : варену бараболю з хлібом або пісну кашу. Часто Василь брався допомогти господарям : рубав дрова, складав сіно в стіжок, молотив зерно. Хлопцю це приносило  навіть радість.                                                                                                         Одного разу зупинилися в невеликому хуторі Яворів. Звечора  люб’язний господар  запропонував подорожнім заночувати в хаті, ситно нагодував борщем з м’ясом, щедро нарізав житнього хліба  поставив глечик молока, а вранці запропонував Якову Петровичу помінятися кіньми.                                                                                                                                                                                               - У вас коні молоді, сильні, ними можна багато земельки зорать. Мої коні також добрі , просто трохи старуваті, але вашого воза як ту пір’їнку потягнуть.  Погоджуйтесь, пане, а я вам ще й торбу хліба дам. Свіжий  хліб, жінка з печі тільки дістала. Ну, пане, я ще й шмат сала добавлю, погоджуйся.                                                                                                                                       Яків Петрович хотів сказати категоричне “Ні “, але побачив, як Василь раптом замотав головою.                                                                                                                                                                          - Зачекайте хвилинку, я подумаю,- він обійшов довкола возу, зупинився біля   Василя.                                                                                                                                     Той нагнувся до самого вуха і тихо прошепотів.                                                                                                    - Погоджуйтесь, Якове Петровичу, і швидше тікаємо звідси. Неспокійний це хутір. Вночі якісь чоловіки до господаря приходили, зброєю брязчали .                                                                                              - Ти звідки знаєш ?                                                                                                                                                            - Вночі до вітру ходив, вони поруч зі мною пройшли, добре, що не  помітили. Послухайте мене, тікаймо .                                                                                                                                                                              - Чого ж ти раніше мовчав? - розсердився Яків Петрович.                                                                                                                                          -  Як? Зробити вночі переполох? Тоді б точно усіх перестріляли. А зранку господар, хитрий лис, біля себе держав, подай, віднеси.  Ніби про щось здогадувався.                                                         - Добре, та йди швидше забирай всіх. Будемо їхати.                                                                                                         Сам Яків Петрович підійшов до господаря, протягнув долоню.                                                                                                - Я згоден на обмін, де ваші коники, ведіть.                                                                                                     Той ніби вже знав про згоду. За мить вивів з хліва дві старі клячі, впряг їх у воза, туди ж кинув дві буханки  черствого хліба  і побажав доброї дороги.                                                                                                  Яків Петрович трохи заспокоївся  лише тоді, коли  виїхали на центральну дорогу.                                         - Жінок не лякай,- звернувся він до фірмана,- самі розберемося.  Але надалі треба бути більш обачними.                                                                                                                                                                    Коні заледве плентались по дорозі, на возі сидів тільки Миколка, всі інші йшли пішки. А Гафійка встигала ще й нарвати квітів і сплести вінок.                                                                                    Наступного разу заночувати чоловіки вирішили в лісі,  зайшли  в гущавину, подалі від дороги. Розвели вогнище, у невеликому болоті Василь  руками  наловив кілька десятків  в’юнів. Підтримувати вогонь, а заодно і вартувати вирішили по черзі. Ніч пройшла добре, от тільки комарі гризли як ті собаки.                                                                                                                                                                     - Якове Петровичу, коні старі, повільні, Гніда вже накульгує. Так ми до зими будемо добиратися. Може де в селі напитаємо та купимо іншу пару? - Василь  благально подивився в очі пана Рудницького.                                                                                                                                                - Я сам про це вже думав ,- погодився Яків Петрович. -  Але спочатку треба домовитися. Та й потім ми знову станемо мішенню для крадіїв. Але іншого вибору дійсно нема. Як завжди довіримося тобі, Васю, підшукай нам нову пару.                                                                                                  -А гроші ?Як будемо платити?                                                                                                                                                                          - Сам знаєш, гроші нині порожні папірці . Будеш пропонувати ось це,-і Яків Петрович поклав в долоню хлопця масивний золотий браслет.                                                                                                              Василю таки вдалося домовитися за обмін. Чорнявий чоловік, чимось схожий на цигана, довго торгувався та врешті віддав пару  жвавих коників. Яків Петрович радів, бо за два наступні дні багато проїхали.                                                                                                                                                     - Марієчко , душа моя , потерпи ще трошки і ми нарешті будемо в безпеці,- заспокоював яків Петрович дружину.                                                                                                       - Не турбуйся, коханий, я сильна. Головне, що ми всі разом. А як доберемося до тітки Ядвіги, то я тиждень весь бруд у ванній відмивати буду,- весело засміялась Марія.                                                                                                                                            Того вечора вирішили зупинитися у хаті лісника. Старий глухий дід довго не хотів пускати подорожніх на подвір’я.                                                                                                                                          - Добрі люди дома сидять, а ви світом шаландаєтесь. В хату я вас не пущу, сам хворію.  Та й годувати вас нема чим. Хіба що йдіть на город та вирийте бараболі.                                                                                      На руках Гафійки тихо заскиглив Миколка.                                                                                                                                     - А то що у вас ще й дитина? - перепитав старий.                                                                                            - Дитина, згляньтеся,- просила Марія, - на вулиці дощ починається.                                                                                                     - Добре,- погодився старий,- жінка з дитиною може у хаті лягти, а інші на сіні, не великі пани.                                                                                                                                         Яків Петрович був вдячний і за те. На ранок знову в дорогу. Ліс, пшеничне поле, звивиста річка.                                                                                                                                                                                       - Якове Петровичу, гроза збирається, - Гафійка тицьнула пальцем в небо,- треба швидше в село.                                                                                                                                        - Не встигнемо в село,- засумнівався Василь,- треба десь в лісі заховатися.                                                                                                                                             - Так змокнемо до нитки,- не здавалася Гафійка.                                                                                                  - Не сахарна не розтанеш, - відмахнувся від неї Василь.                                                                                       -Вася має рацію,- підтримав його Яків Петрович, - а щоб не намокнуть, то зробимо шалаш.                                                                                                                                         Відв’язали коней, нарубали ялинових гілок і зробили під деревом невелику халабуду. Спочатку вдарила яскрава блискавка, а за мить по небу прокотився грім, перші великі краплини дощу впали на землю. Злива пронеслась кількома хвилями, а потім на все небо протягнулась веселка.                                                                                                                                                                         - Всі сухі? - поцікавився Яків Петрович.- Вася  приведи коней, пора в дорогу.               Хлопець повернувся не сам. Поруч йшли два здорових озброєних чоловіка, позаду третій вів коней .                                                                                                                                                                          - То що злодюги,- вкрали наших коней і думали, що ми вас не знайдемо? - почав старший серед них.                                                                                                                                                                                                                    – Пробачте,- Яків Петрович виступив вперед ,- Ми цю пару купили три дні тому в Неділищах.                                                                                                                                                   - У кого купили? Скільки заплатили? - продовжував розпитувати старший.                                                                  Краєчком ока Яків Петрович побачив, як  Гафійка схопила Миколку і зникла в кущах.      Той, що тримав коней також це помітив                                                                                                                                             - Там дівка з дитиною втекла.                                                                                                                                       - Я до дівок байдужий,- ошкірився старший,- мене тільки коники цікавлять.                                               - Ми коней купили,- продовжував наполягати Яків Петрович.- Богом клянусь!                                                         Лунко клацнув затвор рушниці. Третій не зовсім тверезий чоловік  навів приціл на Василя.                                                                                                                                             - Щас стрільну і все…і коні будуть мої.                                                                                                                  Висиль зблід.  Яків Петрович спробував розрядити ситуацію.                                                                             - Ми згодні! Забирайте коней! Тільки залиште нас в спокої!                                                                                         - Ач як заспівав,- розреготався старший .- А може я передумав? Може мені ще й баба твоя сподобалась?  Тоже віддаси?                                                                                                                                                                      - Ще раз Богом прошу, відпустіть нас!  Ми прості подорожні! -  Яків Петрович заступив дружину.                                                                                                                                                                                - Злякався шкура? Ставай до дерева!- чоловік навів рушницю.- Хоча чекай , знімай піджачок він мені сподобався.                                                                                                                                Яків Петрович слухняно зняв піджак.                                                                                                                           - Ось візьміть, на возі ще є одяг, беріть.                                                                                                             Старший повивертав клунки.                                                                                                                                            - Бабського нам не треба. Та й у тебе якийсь дрібний одяг... Ні на мене ні на братів не налізе. Хоча можна буде на самогонку поміняти.                                                                                                       Нетверезий знову клацнув затвором.                                                                                                                                  - То кого в расход пускать ? Може цього фазана? - він знову направив рушницю на Якова Петровича.                                                                                                                                                                 Марія кинулася в ноги старшому.                                                                                                                                     - Благаю! Відпустіть нас! Все заберіть, тільки відпустіть! Ви ж добра людина! Я за вас молитись буду?                                                                                                                                                    Чоловік чоботом відштовхнув Марію.                                                                                                                       -Уймись, скажена, відпускаю,  - він скочив верхи на гнідого .                                                                                      - А ви за мною,- звернувся  до братів .                                                                                                                                    Чоловіки вдвох сіли на коня і зникли в гущавині лісу.                                                                               Яків Петрович кинувся заспокоювати дружину, яка ридала лежачи на сирій землі.                                  - Серце моє, все минулося. Слава Богу ми лишилися живі .                                                                                                      За мить з кущів вибралась Гафійка з Миколкою на руках. Хлопчина кинувся до мами і почав рученятами витирати їй сльози.  Дівчина з кулаками кинулася на Василя.                                                           - Ти де їх знайшов, цих гаспидів? Чого до нас привів? Не міг за річку повести, а там в кущі шмигнуть.                                                                                                                                                           Василь переминався з ноги на ногу і тихо виправдовувався.                                                                                              - Я ж не знав …Вони коней  хотіли забрати …а я сказав, що коні наші … от вони і почали….                                                                                                                                                    - Дурний ти Вася, - напирала Гвфійка. - А так і коней забрали і нас мало не порішили.                        Суперечку перебив Яків Петрович.                                                                                                                            - Скоро ніч, нема часу на сварки, збираємо клунки і пішки йдемо в село                                                   -А віз?- нагадав Вася.                                                                                                                                                        - Віз добрим людям лишимо,- відрізала Гафійка.- Хто його потягне?                                                                                       До темряви в село не добралися, заночували в копиці сіна на полі. Вранці Марія почувала себе не дуже добре : була гаряча, її знобило.                                                                                                       - Маємо кілька днів перепочити, доки Марії не стане краще,- давав розпорядження Яків Петрович. - Ти, Гафійко, веди Миколку. Ти  Вася, неси клунки.                                                                               Вже під вечір нарешті добралися до села. Почали шукати хату для нічліга, але варто було лише господарям глянути на Марію як вони зразу ж відмовлялися.                                                         - Ми хвору не пустимо, у нас малі діти.                                                                                                   Яків Петрович був просто у відчаї. Нарешті в одній хаті жінка погодилась.                                                           - Я пущу вас на постій,- говорила вона,- живу одна і маю порожню кімнату. Але спочатку обговоримо ціну.                                                                                                                                                                 - Я  заплачу скільки скажете, - погодився Яків Петрович і поклав перед нею на стіл золотий ланцюжок.                                                                                                                                                            Жінка спочатку уважно роздивилася ланцюжок, потім спробувала на зуб і нарешті задоволено кивнула головою.                                                                                                                                                              - Це  плата  за тиждень,- підсумувала вона.- Дівка нехай в городі мені допомагає, хлопець дах в хліві залатає, а ви, пане, свою хвору і самі доглянете.                                                                                Стан Марії різко погіршився , від високої температури жінка марила , не допомагали ні відвари трав , ні холодні обтирання . Незадоволена хазяйка почала вимагати підвищення плати .                                                                                                                         – Пане , ми домовлялися про  кімнату , а ви влаштували лазарет . Он сусіди на мене вже косо дивляться . Так робити негоже , або з’їдете просто сьогодні , або добавте  оплату .                                                                                                                                                    І Яків Петрович поклав на стіл золотий перстень .                                                                                                                        Малого Миколку Гафійка  щодня забирала з собою на поле .                                                                                                                - Що б ти ніякої хвороби не підхопив,- пояснювала вона дитині .                                                                  На четвертий день хазяйка запропонувала Якову Петровичу .                                                                                                                                   - Як не  поскупитесь, то можете запросити до Марії дохтура .                                                                                        - То чого ж ви раніше мовчали?                                                                                                                                - Чого-чого? Він тільки вчора на станцію до сестри приїхав, мені кума сьогодні розказала,- забубоніла жінка.                                                                                                                                                                        За лікарем поїхав Василь,  хазяйка позичила коника.                                                                                                                                 Старий вусатий чоловік поставив діагноз заледве переступивши поріг.                                                                   - Це тиф, і бідоласі лишилося вже недовго.                                                                                                              - Лікарю, невже ніякої надії, - Яків Петрович був у розпачі.                                                                                  - Чому ж, ви можете за неї молитися, іноді Господь творить чудеса. Але я точно їй нічим допомогти не зможу.                                                                                                                                                Яків Петрович провів  його до підводи, поклав до кишені каблучку. Лікар дістав пенсне, уважно розглянув камінець.                                                                                                                                                - Дякую, щедра оплата. Ви, я бачу досить поважна людина.                                                                                    Яків Петрович заперечно похитав головою.                                                                                                                     - Мовчіть, я знаю, що кажу,- продовжив лікар.- Я також недаремно в цю діру приїхав. Послухайте мене, людину, яка прожила життя. Дружину ви вже не врятуєте, змиріться з цим фактом. Але ви ще досить молодий і у вас є син, подумайте про нього. Негайно тікайте з цієї країни. В столиці таких як ми з вами вже давно до стінки ставлять. Хто ви за фахом?                                                                                                                                       -Я інженер.                                                                                                                                                                      - От і чудово, кваліфіковані спеціалісти в Європі заробляють непогано, але ще краще поїхати в Америку, країну безмежних можливостей,- порадив лікар.                                                                                                                                                                    - Та ні , це надто далеко,- не погодився Яків Петрович.- Я до такого неготовий.                                                                                              -А до чого ви готовий, загубити  своє життя і життя Миколки десь тут.  Я думаю, що Марія зі мною погодилася б. Так?                                                                                                                                            Яків Петрович схвально закивав  головою.                                                                                                                         - Марія не задумуючись пожертвувала б собою заради мене чи сина, але я не готовий прийняти таку жертву. Я не зможу без неї жити, - наполягав Яків Петрович.                                                                                                            - Це дуже складне рішення ,  але ви повинні взяти на себе відповідальність,- продовжував лікар.- Залиште Марію під опікою своєї хазяйки, а самі не гайте жодного дня.  На комфортні місця в купе вже  можете не розраховувати, вам поталанить, якщо знайдете вільне містечко  в загальному. Люди їдуть і в  товарняках, і  навіть на дахах вагонів. Почуйте мене! НЕГАЙНО  РЯТУЙТЕСЬ! Завтра вже буде пізно.                                                                                                                                      Лікар поїхав, а Яків Петрович пішов в хату. Сьогодні він мав прийняти непросте рішення і жити з цим вибором до скону.                                                                                           Спочатку він порадився з Марією, так, саме порадився. Він говорив і вірив, що жінка його чує, розуміє і схвалює, хоча серце нило, наче жива рана. Потім він взяв ножиці, розрізав навпіл єдину сімейну світлину, що взяли з собою.  На ній вони щасливі разом святкували перший день народження Миколки.  Половинку з  зображенням дружини заховав у кишеню, а на половинці, де був зображений сам, з маленьким сином на руках на зворотному боці написав прощального листа своїй єдиній і коханій.                                                                          Хазяйка хати була анітрохи не здивована його проханням доглянути дружину.                              - Звичайно догляну, а вам нема чого тут сидіти. Часи такі неспокійні пішли. Того і гляди вас шльопнуть і мене разом з вами за компанію. А так скажу були і загули.                                                   Яків Петрович поклав на стіл масивну брошку.                                                                                                          - Ось, це плата за послуги. Тут вистачить і на догляд і на похорон. Тільки пообіцяйте на похорон батюшку покликати, похороните  біля входу і обов’язково металеву табличку з іменем напишете, що б легко було знайти, коли я повернуся. Якщо ж Марія виживе, то передайте листа, я поклав його під подушкою.                                                                                                                     Жінка незадоволено покрутила в руках прикрасу.                                                                                                           - Пане, тут золота один грам, а то все камінчики.                                                                                                    - Ті камінчики варті цілого статку,- пояснив Яків Петрович .                                                                                                                                                         - Може й варті, але мені що з ними робити? – не погодилася хазяйка.- Ви там пошукайте в кишенях краще, може що інше віднайдеться?                                                                                                                                            Яків Петрович заховав брошку, натомість поклав пару масивних сережок. Жінка незадоволено пробубоніла.                                                                                                                                                                            - Цього навіть батюшці не вистачить .                                                                                                                      Яків Петрович додав ще масивний браслет.                                                                                                                  - Ну от, це вже інша справа,- улесливо защебетала жінка. - А можна мені забрати одяг вашої дружини, ви ж не захочете його з собою везти ?                                                                                          - Одяг заберете після похорону,- відрізав чоловік .                                                                                                                                                        - Добре пане, як скажете, після похорону так після похорону,- погодилася жінка.                                                                              - Заберете все, окрім зеленої  дорожньої сукні, - давав розпорядження Яків Петрович.- в ній Марію поховаєте.                                                                                                                    Чоловік говорив і сам собі дивувався. Він домовлявся про похорон живої ще дружини так, ніби укладав ділову угоду. Напевно в душі все вигорілоі він сам став живим мерцем.                                                                                                                                        – До образів підійдіть, - звернувся він до хазяйки,- хрест на себе покладіть.                                   Жіночки стала перед образами на коліна  і тричі перехрестилася.                                                                                            -  Кладу святий хрест, що виконаю вашу волю.                                                                                                   За годину зібралися. Щедра хазяйка дала в дорогу буханку свіжого хліба, десяток варених яєць і майже відро зелених огірків. До станції підвіз сусідський хлопчик. Миколка ніби відчував щось зле. Він постійно заглядав у батькові очі і слізно просив.                                                                                 - Я хочу до матусі,  де моя матуся? Ми її забули? Тато давай повернемось і заберемо матусю.                                                                                                                                         Серце Якова Петровича рвалося на шматки, він вперше не знав, що сказати дитині. Як пояснити малому, що все це він робить тільки заради нього.                                                                              На допомогу прийшла Гафійка. Вона пригорнула Миколку до себе.                                                                              - Дивись уважно на небо, бачиш хмаринку, то твоя матуся за нами летить.                                    - Матуся стала хмаринкою?- дивувався малий.                                                                                                                                                   - Так,- запевнила Гафійка,- і ця хмаринка завжди буде поруч з тобою.                                                                                                                                                                                       - Матусю, я тебе люблю,- і Миколка помахав хмаринці рукою.                                                                                                            Ніби все зрозумівши, більше Миколка про маму ніколи не запитував.                                               На станції людей було небагато  і ті трималися осторонь один від одного. Жінки боязко оглядалися, чоловіки нервово курили. Нарешті загуркотів потяг, всі кинулися до перону. Але потяг не зупинився, він тільки пригальмував рух. Люди на ходу залазили у вагони. Якову Петровичу одному з перших вдалося схопитися за поручні. Василь йому подав Миколку, потім допоміг Гафійці. Лише на мить сам Василь замешкався, як поїзд набрав швидкість і розгублений хлопець так і лишився на платформі.                                                                                                                                          - Може так і на краще,- мовила Гафійка ,- він не хотів їхати, хотів повернутися додому.