Цербер

День був невдалим з самого ранку. Спочатку в маршрутці  їй випадково  замастили спідницю. Літня жінка, що сиділа поруч почала пробиратися  до виходу, не втрималась, впустила сумку  з продуктами. Пакет сметани  розірвався  неначе граната, і хвиля  з бризок розлетілась по салону. Більше всього дісталося саме Оксані. Всі пасажири незадоволено забурчали, але  жінка навіть не вибачилася. Вона спересердя почала стукати в кабіну водія.                                                                                                                                             - Ти що дрова везеш?  Понабирали придурків з купленими правами. Через  тебе сметану розбила! Хто мені гроші верне? От напишу на тебе скаргу, поїдеш назад в своє глухе село і будеш там на возі їздить.                                                                                                                                         Одні пасажири підтримала літню жінку, бо дійсно  водію треба більше слідкувати за дорогою. Інші стали на захист водія, в салоні поручні для того, щоб триматися  і до виходу треба завчасно готовитися, а не сидіти до останньої хвилини.  Оксана в суперечку не вступала .

Добре, що завжди при собі мала вологі серветки, трохи повитирала білі плями .  В поліклініці швиденько одягнула білий халатик, і пішла в підсобку до санітарочок, спробувала спідницю відіпрати. Та все намарно, плями не відходили, напевно прийдеться  викинути, хоч річ ще зовсім нова.

 Ближче до обіду на прийом прийшов  Мороз Цезій Петрович, людина з дуже складним характером.  Лікарка як тільки його побачила зразу  ж запричитала.                                                                                                                        - Господи, ну за що така кара! Знову отой  Цербер прийшов. Скільки лікарів у нас працює, він до кожного по одному разу на прийом сходив і все, а до мене вчепився як той реп’ях, що й не відірвеш.                                                                                                                                  

  Оксана також була не в захваті від Цербера, як вони його між собою називали. Сорокарічний чоловік вважав себе важкохворим, регулярно здавав всі можливі аналізи  і дуже сердився, що показники були в нормі.                                                                                                                                                                     - Неуки робили ці аналізи, або й зовсім не робили,- сердився Цезій.- Я нутром чую, що цукор високий, холестерин просто зашкалює, а про аналіз сечі  я й говорити не можу. Нирки майже відвалюються ,  а ви кажете норма?  

  Саме так починався кожен візит Цербера до лікарки Віри Петрівни. Гладкий і давно немитий чолов’яга вимагав, щоб молода лікарка кожен раз слухала його легені, міряла тиск і температуру. Потім він діставав свій червоний записник і починав зачитувати  що і в який день йому боліло.  Цербер випробував на собі уринотерапію, лікувався часниковими краплями і сосновими шишками, печеною цибулею і  чистотілом.  Він скуповував на базарі у бабок різні лікувальні  трави,  випробовував на собі всі рецепти,  надруковані в газетах, або почуті десь на вулиці. Час від часу вимагав для себе направлення в лікарню. Минулого разу Цербер просив оформити йому групу інвалідності, бо працювати сили  немає.                                                                                                                                                                                  - Оксанко, благаю,- лікарка мало не плакала -  вийди і скажи Церберу, що в мене закінчився прийом. Але ні, він мій графік напам’ять знає, краще скажи, що я пішла на виклик і до вечора вже не повернуся.                   

     - Нічого Віро не вийде,- заперечила Оксана,- він вас бачив тож мені не повірит .                                                                                                                                      - А я в шафу заховаюся  або під стіл або через вікно вилізу,- не здавалася Віра Петрівна.                                                                                                                                         - Хто тут від мене ховається? -  у відчинених дверях з’явився  молодий лаборант Максим.

 - Та тихіше ти , ми тут від пацієнта ховаємося,- пояснила лікарка.                                                                                                                    - Дівчата та що це з вами ?- хлопець покрутив пальцем біля скроні - Невже він такий важкохворий  чи може заразний?                                                                                      

   - Він здоровіший нас усіх,- Віра Петрівна   підійшла до Максима.- Він з мене вже десять літрів крові випив.                                                                                                                                                                               - І з мене також,- додала Оксана.                                                                                                                         - Ех сердешні, не вмієте ви з людьми працювати, повчіться у спеціаліста,- Максим рвучко відкрив двері. - Хворий зайдіть.                                                                                                                Цербер зайшов в кабінет і як завжди почав знімати сорочку.                                                                                 - Це ви що собі надумали ? - суворо зупинив його Максим .                                                                                               - Нехай лікарка слухає,- почав гнути своє Цербер - я  прийшов бо хворий.                                                  - Ви не просто хворий, ви важкохворий, Віра Петрівна мене вже поставила до відома,- Максим підійшов впритул до  чоловіка.- Ось остання розробка, чудо техніки, -   Максим дістав з кишені свій телефон,- зараз вмикнемо спеціальну програму і  все ...                                                                                                                                   - Що все ? - Цербер злякано  піднявся зі стільця .                                                                                                             - Все буде видно, що у вас болить.                                                                                                                Максим приклав свій телефон до лоба  Цербера, хвилинку потримав.                                                          - Ну от і все готово,- Максим подивився на телефон,- апарат складний, але дуже точний.  Спеціальна програма буде обробляти всі дані  тижнів два, а потім результати ми вам поштою вишлемо.                                                                                                                       - А може і три тижні,- Віра Петрівна  підштовхнула Цербера до дверей. - Ідіть додому і чекайте, а у мене прийом, я дуже зайнята.                                                                                     Спантеличений Цербер мовчки  вийшов за двері.                                                                                                        - Дякую! -  лікарка спочатку обняла Максима, а потім Оксану.                                                                        Прийом  майже закінчувався, коли  в кабінет зайшла старша медсестра .                                                                    - Ну що, махінатори, готуйтеся, вас обох головний викликає.                                                                                                  В кабінет до Івана Івановича зайшли мовчки. Головний сидів за столом, поруч на стільчику  Мороз Цезій Петрович.                                                                                                                                                           - Оце вони! - Цезій  тикнув пальцем . - Посміялися над хворою людиною, а я їм так довіряв, навіть подякував, думав справді нові методи обстеження, добре, що  тьотя Маня все пояснила. Шахраї!                                                                                                                                                                      - Чекайте,- Іван Іванович зупинив чоловіка,- а ви, дівчата, підійдіть ближче.                                         - Отак і напишіть в документи, що скалічили пацієнта Мороза,- і Цезій постукав кулаком по столу. - Не пробачу , перейду до іншого лікаря!                                                                                                                                 - Цезій Петрович не перебільшуйте, вас ніхто не скалічив, а лікаря ми вам знайдемо, вибирайте кого хочете .-Іван Іванович  підійшов до Мороза, подивився йому в очі, пощупав пульс, дістав з кишені Валідол . Одну таблетку поклав собі під язик, а другу хворому.                                                                                                                                             - А тепер ідіть до секретаря, напишіть заяву.                                                                                             -Я все детально! - не заспокоювався Мороз .- Я не пробачу! Я всіх поставлю на місце!                                                                       - Пишіть усе, але в секретаря. Там і список усіх лікарів побачите, виберете кого хочете.  А я тут зі своїми підлеглими поговорю,- Іван Іванович випхав Мороза за двері і знову підійшов до столу.                                                                                                                                                                          -І хто той молодий лікар? Вгадаю з першого разу -лаборант  Максим?-засміявся Іван Іванович.-  Напевно до когось з вас залицяється? Оксана заміжня, то ж це ваш, Віро, кавалер.                                                                                                                                                         - Так Максим, але з мого дозволу, - Віра Петрівна опустила  голову.- Я   готова понести покарання.                                                                                                                                                                         - Мороз - це ще те покарання, - Іван Іванович посміхнувся ,- через нього деякі лікарі навіть заяву на звільнення писали.                                                                                                                                     - А хто та добра тьотя Маня, що надоумила нашого хворого,- Оксана  звернулась до Івана Івановича.-  Невже в нашій поліклініці працює?                                                                                                                                       - Наша кадра , - підтвердив Іван Іванович, -  прибирає підвали. Сто разів хотів звільнити, але шкода стару.  Син п’яниця помер давно,  вона живе одна, поліклініка стала для неї сім’єю. До речі мама Мороза також у нас працювала , вони  з Манею навіть товаришували .                                                                                                                      - То от звідки така любов до медичного персоналу? - здогадалася Віра Петрівна.                                                                                              - Ви ще дівчата молоді і не знаєте які у нас колись тут страсті вирували  прямо Санта –Барбара.- зауважив Іван Іванович .                                                                                                                                                                           -То розкажіть , бо вже заінтригували,- поцікавились дівчата.                                                                                                                 - Ольга Мороз працювала санітарочкою в психлікарні. Дівчина була дуже гарна : велиці карі очі, пишні губи, біле личко, кучеряве довге волосся, але дуже мовчазна. Буває говориш і не розумієш чує вона тебе чи ні. Якось в військовому гарнізоні, що  розташовувався тоді в Тарасівці трапилась  дуже неприємна історія. Молодий лейтенантик посварився з дружиною, добряче випив, сів за руль власного автомобіля і врізався в гурт солдат, які розвантажували продукти  біля складу. Кількох  важко травмував, а двох задавив на смерть. Галасу тоді було багато, лейтенанту світило  б пожиттєве, якби не батько генерал. Він сина закрив в психіатрію, і об’явив неосудним. От там  Оля Мороз і зустріла свого принца. Як довго вони зустрічалися ніхто не знає. Випливло все, коли вагітна Оля прийшла додому до генерала. Наївна думала, що там її чекають. І знову скандал, генерал став на бік законної невістки, а Ольгу  поперли не тільки з дому, а ще й з роботи. Правда потім генерал передзвонив в поліклініку і попросив влаштувати бідолаху на роботу. Я тоді був молодим, але добре все пам’ятаю.  Дівчину поставили на легку роботу, прибирати кабінет головного.  З нею крім Мані ніхто не спілкувався, всі тільки перешіптувалися за спинами і тицяли пальцем, але схоже  що дівчині було байдуже. Потім народився Цезій, чому мати вибрала таке дивне ім’я дитині лишилося загадкою. Хлопчик фактично ріс в наших коридорах, може тому і має сьогодні таку тягу до лікування. Через років зо три, щось там в психлікарні трапилось, лейтенантика знайшли повішеним. Одні говорили, що то помстилися батьки загиблих солдат, інші запевняли  що він справді збожеволів і наклав на себе руки. Маня запевняла всіх, що це через  розрив з Олею. У генерала це був єдиний син і законних онуків не лишилося. Через свої зв’язки у високих кабінетах він вибив для Олі трикімнатну квартиру і навіть почав допомагати грошима. Влітку він відправляв Олю з Цезіком на море, купував   хлопчику  шкільну форму і навіть приходив на Перший дзвоник. Спочатку  померла стара генеральша і Оля почала доношувати після неї дорогий одяг, шкіряні сумочки і навіть  натуральну норкову  шубу. В поліклініці почали жартувати, що техперсонал найбільш оплачувана робота, бо вдягаються краще лікарів. Але  Оля на те уваги не звертала і  продовжувала мовчки мити підлоги.  Цезіку було років десять, коли щедрий дідусь тихо помер вночі від інсульту. Законна невістка швидко переоформила все майно на себе і на цьому сите життя Ольги закінчилось. Спочатку  жінка почала приходити на роботу неохайно вдягнена. Потім серед персоналу полетіли плітки, що бачили жінку на смітнику, вона рилася в баках. Небайдужа голова профспілки вирішила поговорити з Олею, але та тільки потупила очі і мовчала. Тоді за вказівкою головного створили спеціальну комісію і провідали родину Морозових вдома. Картина була просто страшна : вся квартира  захаращена мотлохом, поруч з недоїдками  на підлозі валялися дитячі іграшки, брудний одяг вперемішку з порожніми бляшанками, кубла чорних тарганів і дохлі миші. Наступного дня Валентину оглянули спеціалісти і виявили  туберкульоз. Скандал був страшний, як  хвора людина могла працювати в лікарні? Головного звільнили, навіть не дали до пенсії допрацювати, хоча йому лишалося всього  два місяці. Перевірили увесь персонал  і на щастя більше  жодного хворого не виявили. Мороз Оля була поміщена в спеціалізований заклад, де згодом і померла.                                                                        - А Цезій ? Як склалася його доля ?- перепитала Віра.                                                                                                                                          - Спочатку він знаходився в спеціалізованому санаторії, а потім   його в село забрала бабуся,- продовжував Іван Іванович. -  Пройшли роки, всі забули цю історії, аж раптом  до мене на прийом прийшов  молодий юнак і представився.                                                                                                                                                               - Добрий день, я Мороз  Цезій, прийшов влаштовуватися до вас на роботу.                                                                        - Чесно кажучи я навіть не згадав хто це. Але потім ми розговорилися. Цезій розповідав, що весь час жив з бабою в селі. Грошей вистачало, бо здавали квартиру в оренду. Потім баба померла, хлопець продовжував жити в селі сам . Та з часом стара хата повністю розвалилася, Цезій повернувся в місто і назараз шукає роботу. Для хлопця без освіти і професії роботи в клініці не було, тому я направив його на будівництво приміщення швидкої допомоги, там постійно бракувало будівельників. Направив і забув. А він через місяць знову прийшов. На цей раз він не просив, а вже вимагав його працевлаштувати. Казав, що мама саме через мене втратила здоров’я, тому я просто зобов’язаний про нього піклуватися. На моє запитання про будівництво, відповів просто.                                                                                                                               - Там мене хотіли скалічити, примушували подавати дуже важку цеглу. А в мене слабкий організм. Я хочу вам особисто допомагати, буду папери в папки складати.                                                                                                       -  Я був вкрай здивований. Такого нахаби я ще не зустрічав, тому і вказав йому на двері. А за тиждень  клініку завалили скаргами, всі вони були від Мороза Цезія. Створювалися комісії, їхали перевіряючі. Не робота, а суцільний стрес, я вже навіть хотів звільнятися. А потім повне затишшя, жодних скарг. Знайомі казали, що Цезій почав воювати з сусідами, то ж інтерес до нас просто втратив. З часом я збагнув, що з такими Морозами краще не воювати, а тихо їх спроваджувати.                                                                                                                                                           - То що нам буде? Догана? Понаднормове чергування? Чи може на перший раз пробачите?  - Віра Петрівна благально закліпала очима.                                                                                                 - Свою дозу стресу ви вже отримали, - Іван Іванович  обійняв обох дівчат за плечі.-  Ідіть, працюйте і постарайтеся якнайшвидше забути цей кошмар.                                                                         - Дякуємо! Дякуємо!- защебетали хором  дівчата і вийшли з кабінету.                                                                                  -  Ксюхо, нарешті ми його здихались! Я більше не побачу  цю гидку пику! Піду про все розкажу Максиму,- маленька лікарка Віра аж підстрибувала від  щастя.