Амбулаторія

      Те, що прийдеться прибирати приміщення Оксана здогадувалася, але  побачене неприємно її вразило. Давно небілений будинок  був брудного сірого кольору, шиферний дах  вже заріс зеленим  мохом,  три вікна з облупленою фарбою і тріснутим склом, перекошені  вхідні двері, збоку давно вицвіла табличка “Години прийому пацієнтів”.                                                                                                                                              - Не про таке приміщення я мріяла, - з сумом мовила Оксана.- Напевно дешевше буде нове побудувати ніж це відремонтувати. Боюсь навіть уявити, що нас чекає всередині.   - Та не переймайся ти так, - заспокоювала її баба. - Тут роботи на день, ну максимум на два. Головне, що дах не протікає. Десь років з п’ятнадцять тому його замінили. Не стій в порозі, проходь далі, побачимо, що там.                                                                                                                                

       Килина легенько підштовхнула дівчину. Оксана  взялася за ручку  вхідних дверей. З першого разу вони не піддалися .                                                                                                                                                  - Та в тебе сили як у горобця,- засміялася баба, – боком їх, боком штовхай.                                              

    Двері жалібно заскрипіли і нарешті відкрилися. Повіяло неприємним  затхлим повітрям. Килина аж закашлялась.                                                                                                                                                                     - От холера, - баба швиденько відкрила навстіж вікно - нічого, зараз буде порядок. Ати постій там трошки на порозі, я швиденько.                                                                                                              

      Килина кинулася відчиняти всі інші вікна. Оксана тим часом з сумом розглядала свій кабінет. Горбата обдерта підлога в кутку переходила в глибоку дірку. Стіл і два стільці були закладені старими пожовклими паперами. Дівчина взяла один, роздивилася, це була медична картка.  Металева  шафа з тріснутими скляними дверцятами, на полицях флакони з висохлими залишками ліків. Оксані захотілося швидше  втекти з цього жахливого приміщення, вона навіть кілька кроків назад зробила. А ж тут почула голос Килини.                                                                                                                                             - Якби ти тільки знала, як ми на тебе чекали. Ми всі гуртом за тиждень такий ремонт зробимо, буде краса як у місті .                                                                                                                                                                   - Хто ми?-  в голосі  Оксани відчувалась гірка безнадія.                                                                                              -Ми – це все село, - запевнила стара, - а Петро Петрович нам кошти виділить.                                              -Агов? Є хто живий?- залунав з вулиці молодий чоловічий голос. -Ремонтна бригада прийшла.                                                                                                                                                                   - Ну от і почалося, – баба з викликом глянула на Оксану .– А ти я бачу здалася, розкисла? Не  смій! Ти ж мені слово давала!                                                                                                                                  - Давала і здержу – відповіла дівчина, виходячи на подвір’я.                                                                   

      Баба вийшла слідом за нею. На вулиці чоловіки знімали з воза довгі драбини, важкенькі мішки з будівельними матеріалами  і коробки з  інструментом.                                                                     -Добридень! – дружно, як по команді,  привіталися вони.                                                                           - Доброго здоров’я ,– відповіла стара .                                                                                                                         - Оце дивись,- звернулась вона до Оксани – це  Петренки : дід, батько і син - найкращі будівельники у районі.                                                                                                                                                          - Іване, вас Петро Петрович прислав? - звернулася стара до сивого діда у картузі.                                             - Твій Петрович напевно у кума сидить, а ми так, самі по собі, треба ж комусь починати, - буркнув той  у відповідь.                                                                                                                                                 - Ну не варто так про голову говорить, він добра людина, – заступилася Килина, а потім повернулася до Оксани. -  А ти  до Романа придивись. Славний він парубок, роботящий і неодружений.                                                                                                                                           - Бабо, я все чую, - хлопець весело перебив стару .- У мене самого язик є.                                                              Оксана зашарілася                                                                                                                                                     - Я сюди працювати приїхала, а не власне життя влаштовувати.                                                                              - Так одне другому не заважає, - гнула своє стара.                                                                                   Перервав цю розмову старий Іван.                                                                                                                                 - Ти, Килино, веди  свою жилічку  додому. Ми зараз  будемо дах від моху чистити. Це робота брудна і небезпечна, не дай Бог, можна і впасти. А ти тут зі своїми розмовами. Приходьте після обіду, приймете нашу роботу.                                                                                                                 Баба враз стала серйозною.                                                                                                                                              - Ну чого стоїш, Оксано, чоловіки сказали додому, то так і буде.