Лисички

       Наступного дня Оксана забігла до батьків. Доки мама швиденько накривала на стіл, Оксані на очі потрапив випускний альбом з медичного коледжу. Щоб хоч трохи відволіктися  перегорнула кілька сторінок.  Ось її фото на першій сторінці : русяве неслухняне волосся щільно заплетене у дві коси, темні зелені очі, на щоках ямочки і як каже мама, губки бантиком. Звичайна зовнішність, не те що  інші.  Спогади були такими яскравими, ніби це все було тільки вчора.

      Перед  фотосесією всі дівчата пішли до салону краси : робили пишні зачіски, на обличчя наносили « красу на всі гроші». Із салону виходили  гарними, але якимись надто дорослими і  штучними, зовсім не схожими на себе.  Гроші на красу  мама  Оксані також дала, але  надивившись на подруг дівчина вирішила не експериментувати і лише губи підвела рожевою помадою.                                                                      

      На відміну від багатьох  Оксана добре здала державні іспити. Перед розподілом вакансій  випускниці по черзі заходили до завуча і слізно просили місце або в місті, або недалеко від нього.  Оксані було до цього байдуже. Слухаючи дома настанови мами вона завжди відповідала коротко.                                                                                                                                                                              - Не хвилюйся, найкраще місце дістанеться мені, я ж  народилася під щасливою зіркою… Ти ж сама мені так говорила.                                                                                                                                        Подруга Лариса була у розмовах  більш категорична.                                                                                          - Ти просто дурепа, оті нещасні трієчниці вже пороги до завуча пооббивали. Одні конверти несуть, інші сумки тягнуть, а ти у нас така чесна і справедлива …  Дивись , для них знайдуться найкращі місця, а ти поїдеш у найглухіше село  у тьму - таракань.                                                                                                                                         

       Оксана не сперечалася з подругою, лише посміхалася. І коли завуч викликала її до кабінету на розмову щодо направлення на роботу  відповіла , що погоджується на будь-яку вакансію і що далекі села її зовсім не лякають .

 Здивована завуч аж окуляри зняла.                                                                                                                            - Ти дійсно  хочеш поїхати в село? Може у тебе проблеми про які я не знаю.                                                                              - Що ви! Та жодних проблем! Але я дійсно свідомо хочу поїхати  подалі від міста і подалі від батьків. Тільки нічого поганого не подумайте, вони в мене дуже добрі, може навіть занадто добрі. А я хочу нарешті стати самостійною. Хочу почати свою кар’єру з самих низів, а  потім ви про мене ще почуєте. Ви ж знаєте, я дуже трудолюбива і з часом ще  поступлю в медінститут, а до старості ще й професором стану.                                                                                                                                                  - Ні я так не можу ,- заперечила завуч.- Ти звичайно дуже старанна і наполеглива, але навіщо марнувати своє життя? Подумай до завтра і обов’язково з батьками порадься,  я з остаточною  відповіддю тебе до завтра почекаю.                                                                             -Катерино Степанівно ,-  наполягала Оксана ,- я пропоную вам вчинити просто: розподіляйте дівчат так, як вони просять, або як ви вважаєте за потрібне, а мене направите в те місце, яке залишиться  останнє. Я вірю, що це і буде моя доля. Якщо залишиться міська лікарня чи поліклініка, я буду працювати там, якщо районна або сільська то ще краще. А за те, що так турбуєтесь про мене, я звісно вам дуже вдячна.                                                                                                                                                            

     За тиждень у відділі кадрів  Оксана отримала своє направлення. Назва села Лисички для неї нічого не говорила, але жвава фантазія дівчини вже малювала неймовірної краси краєвиди, нове приміщення поліклініки і привітних колег.                                                                                        

     Вибором дочки батьки  були дуже здивовані і навіть ображені. Першим розмову почав батько  

-Не знаю навіть з чого почати, доцю. Мені таке, я стерплю, а матір за що так...Ти наша єдина, та ми для тебе хоч зірку з неба, а ти тікаєш від нас світ за очі. Що ми не так робили, чим тебе образили?                                                                                                                                                                            

    В підтвердження батькових  слів за столом схлипнула мати.                                                                                                        - Може ще не пізно, може батько з’їздить і візьме відкріплення чи як там його називають  і ти  залишишся дома? Ми уже старіємо,  як же без тебе?                                                                                

       Оксана, яка не чекала такого батьківського супротиву була спочатку трохи спантеличена.                                                                                                                                     - Ну які ви в мене старі? Матусю, тобі ще й сорока нема, ти більше схожа на мою старшу сестру. І тобі, тату, як не соромно, на  тебе ще старшокласниці  заглядаються … Я ж вас так люблю, так люблю, у мене навіть слів не вистачає.                                                                                                               

     Мати розплакалася вже вголос. Батько тут же підхопив.                                                                                         - То що  лишаєшся? Не переживай, доню, всі роблять помилки. Я завтра відпрошуся з роботи,  швиденько підскочу в ті Лисички, лише на карті знайду дорогу .                                                                                                                                     - Чекайте ,- зупинила його Оксана, – ви мене неправильно  зрозуміли. Я вас дуже люблю, але в Лисички я обов’язково поїду. Я своє  рішення переміняти не буду, воно остаточне.