Бірюкі

        Що може бути кращим за дитинство? Спогади заспокоювали, дарували надію, здавалося вже давно забуті,  раптом спливають в пам’яті.                                                      

        Невелике село, де жили дідусь і бабуся Оксанки вже не один раз змінювало свою назву. Старі люди розповідали, що колись на цьому місці було багато невеликих хуторів, мешканці яких мали одне спільне прізвище – Бірюки і були  поміж собою родичами.   Назви хутори не мали, говорили просто по іменам колишніх  господарів .                                                                                                                                                                       - Сьогодні заходила до  Бірюків, або до Спиридонових.                                                                                                

       Кожен  хуторянин знав історію свого славного роду і передавав нащадкам.                                                                                    Колись дуже давно велику ділянку родючої землі  купив славний запорізький козак Хльорко Бірюк. Бірюками козаки називали вовків-одинаків. Хльорко був дійсно досить потайним одинаком. Виріс сиротою, про батьків знав лише те, що були вбиті татарами. Воював славно, в бою за спини товаришів не ховався, завжди йшов у перших рядах . Козаки вважали Хльорку заговореним, бо за все своє славне козацтво він жодного разу серйозно не був поранений ні шаблею, ні кулею ворожою. Горілки Хльорко не пив і жінками ніколи не цікавився. А от в церкві вистоював більше всіх. Низько кланявся кожній іконі, тричі цілував і довго щось шепотів. Якщо ж цікаві молоді козаки підходили ближче, щоб підслухати, про що так старанно молиться  Хльорка, він зразу замовкав, закривав очі і, здавалось, ніби засинав. Яке ж було здивування козаків, коли в сорок років Хльорка Бірюк одружився на вдвічі молодшій дівчині-сироті, купив собі угіддя і почав господарювати. Доля була поблажлива до козака. Молода дружина Ганна стала вправною господинею і доброю матір’ю.  Дев’ятеро дітей народила вона йому - три доньки померли ще немовлятами, а от шестеро синів виросли сильними, як дуби, і покірними батьківській волі.                                                                                                                                                               

      Ще за життя старий Бірюк порівну розділив землю між своїми синами і заповідав усім своїм нащадкам жити в мирі і злагоді на батьківській землі, поважати звичаї предків і завжди дотримуватися Божих заповідей.

       Саме шестеро  синів Хльорки і започаткували велике родинне життя на хуторах.  Гнат , Спиридон, Микита, Іван,  Савка і Федір  все життя дотримувалися батькового заповіту. Вони добре господарювали і змогли ще більше розширити свої  наділи, докупивши земельки у місцевого пана.

        Але  була на землі братів одна  ділянка, не придатна для господарювання. Великі пласкі камені виступали із землі. Поруч не росли ні дерева, ні кущі, ні трави . Під час літніх гроз  в ці сірі  холодні каменюки постійно  били огненні  блискавиці. Та саме  на цій місцині любили зупинятися циганські табори. Якось циганські старійшини попросили дозволу побудувати біля каменів невелику кузню.                                                                                                                                                                               - Кузня - діло добре і в господарстві вкрай необхідне – вирішили брати і дали згоду.                            

       Цигани виявилися вправними майстрами – за недорого  підкують коня, зроблять сільськогосподарський реманент: коси, сапи, копаниці, а для господинь- коцюби і рогачі. Навіть невеличкі  гудзики у формі квіточок для місцевих красунь уміли відливати. Тож незабаром слава про циганських ковалів поширилася по всій окрузі. Господарі з нетерпінням чекали чергового приїзду  табору. Тим більше  що шкоди цигани ніякої не робили. За ті два-три тижні, на які зупинялися, вони ще й неабияк веселили місцевих. Вдень розповідали цікаві новини про те, що в інших селах бачили, стaрі циганки тихенько передбачували долю особливо цікавим молодим дівчатам, а  вечорами весь табір співав пісень. Незабаром Бірюкові хутори почали називати Циганською кузнею. 

          Прийшла революція, а за нею і велика колективізацію. На місці хуторів почали організовувати колгосп. Циганську кузню перейменували в Ленінську, чим неабияк спантеличили місцевих. Розпочати будівництво «світлого майбутнього» вирішили зі старої кузні. Зібрали всіх селян на мітинг, під музичний супровід гармошки спалили стару будівлю і пообіцяли звести  на її місці нову контору. Але щось у тій програмі пішло не так . Побудоване нове приміщення згоріло у перший же день під час грози. Селяни тихенько хрестилися і  перешіптувалися, та нова влада впевнено завірила, що то все «происки мирового капитализма». Ще тричі мітингували і тричі відбудовували кузню- контору, але вона все одно  продовжувала горіти.

        У підпалі державного майна  звинуватили спочатку  двох селян, потім і місцевого батюшку. За це бідолах вислали, а пізніше як ворогів народу  розстріляли. З часом хтось там зверху нарешті прийняв мудре рішення,  щоб горезвісну кузню- контору більше не відбудовувати , але за новоствореним  селом  закріпилася  офіційна назва –  Ленінська Кузня.

         Часи змінилися, Ленінська Кузня знову стає  Старою Кузнею, бо  хтось там зверху вирішив, що Бірюки і Циганська  Кузня якось не дуже підходять для назви перспективного села.

         Так, дитинство щаслива пора. Тебе зовсім не турбують дорослі  проблеми та клопоти. Ти приїхала на відпочинок до своєї бабусі і тобі дозволяють абсолютно все:  до самого вечора бігаєш на вулиці, збираєш з подругами  лісові ягоди малини, ганяєш з хлопцями м’яч на старому стадіоні, разом з бабою Клавою торгуєш яблуками на  автовокзалі, рибалиш на сільському ставку  з дідом Петром. А пізнього вечора, коли баба запорає всю худобу, ви разом сідаєте на порозі старої хати. Баба Клава  співає тобі сумних пісень, або розповідає про сиву давнину.