12. Гордість і рішення. Тільки спробуй.

Ще два тижні до оголошення результатів пройшли якось непомітно. Я вже звикла до графіку, де чотири години на день я малювала з вчителем, потім обідала з Сашею і батьками, а після цього малювала в своїй майстерні...

Саша ж в цей час писав. Але я знала, що щось там в нього не виходило, відчувала це.

Йому було важко і я зовсім не розуміла, як допомогти. Про наші відносини я тепер вже навіть не намагалася заговорити, розуміла, що напевно зараз це було дійсно не в тему.

Раптом зрозуміла, що окрім Саші в мене і друзів-то ніколи не було. Всі мої подружки були надто пусті, мені стало нудно з ними, як тільки я сформувала в своїй голові мою мету.

Згадати наприклад той же останній візит моєї однотітки і колишньої "подруги"... Говорити про сукні і хлопців  на розмови про шмотки і багатих хлопців виявилося для мене дуже нудним заняттям.

Дивувалася, як я взагалі жила до того, як в моєму житті з’явився Саша. І якщо раніше до мене закрадалося відчуття, що, можливо, я робила все це щоб справити на нього враження, то тепер... Тепер я нарешті була впевнена, що робила це не заради нього, а заради себе. Я хотіла малювати. Я любила це. Я бачила себе в цьому. І я не збиралася здаватися.

В день оголошення я була вся на голках. Я розуміла, що займалася надто мало, однак в той самий час у мене був просто нереальний вчитель і ми оформили все дуже класно і якісно...

Я сиділа перед монітором і рахувала останні хвилини до оприлюднення списку переможців.

Раптом почула, що двері за мною відкрилися.

Серце забилося частіше. В цю кімнату так просто заходив тільки Саша. Я не оберталася.

Чула, як він підходив до мене, став поряд, нахилився до монітору.

— Ти пройдеш, — впевнено сказав він мало мені не на вухо.

Я, напевно, почервоніла. Він був так близько... Хоча до цього моменту він зазвичай уникав такого близького контакту зі мною. Цікаво, чому сьогодні... Це такий спосіб відволікти мене чи підтримати?

— Дивись, — раптом сказав він, усміхаючись.

І я подивилася на монітор. І дійсно, вивісили список з шести резидентів. І шостою в списку була я...

— Я пройшла, — в шоці сказала я.

— Так, — він кивнув. — Ти пройшла.

Він виглядав таким спокійним... Але ж він не міг бути таким впевненим. Не можливо знати точно... Це ж конкурс і тут було багато учасників... Судячи з кількості заявок, їх було в районі тисячі. Ого... Чого так багато?...

— Я правда пройшла... — все ще не вірячи повторила йому.

— Ти гідна цього, — він усміхнувся.

А я була все ще в шоці. Невже я дійсно... Я впоралася? Я змогла? Я думала, що точно програю... Надто мало часу, надто мало досвіду і надто багато суперників. 

Стоп.

Мій погляд знов повернувся до монітору. Я почала перечитувати членів журі і одразу, одразу опустилася з небес на землю. Не може бути... Ні. Не правда. Не так.

— Саш, — тихо сказала я.

Мій голоз тремтів. Так, тепер все зрозуміло... Тепер все стало на свої місця. 

— Що? — він подивився мені в очі.

Виглядав щасливим. І це мене вже злило. Я зрозуміла, що він зробив і від цього ставало аж гидко. Але ж Саша... Хіба він такий. Він не міг. Не міг. Це неправильно. Я не хотіла такого.

Це просто збіг, просто збіг, правда? Я... Я досягла цього сама. Своєю наполегливістю, працею. Я...

Я знов подивилася на Сашу.

Все ще щасливий. Я не вірила, що він не розумів, що це мені точно не сподобається.

— В журі є мій вчитель, — я дивилася прямо на нього.

— Так, — він кивнув.

Його спокійний тон відповів на всі мої не задані питання. Але я все одно мала впевнитись, щоб потім не корити себе сумнівами. Я мала це запитати...

В душі я все ще сподівалася, що помилялась...

— Ти... Ти знав це. Коли знайшов його. Ти спеціально обрав його. Ти знав, що він буде в журі, — в шоці сказала я.

— І що? — він знизав плечима. — Ти ж не знала, ти щиро займалася і старалася, ти зробила все, що в твоїх силах.

— Але тепер... Тепер я думаю, що мене взяли по блату! — таки психанула я, вскакуючи зі стільця. — Яке право ти мав втручатися в усе це?

Мене брала злість. Я навіть не думала, що можу так злитися... Навіть коли Женя зрадив, мені не було так боляче як зараз. Навіщо, ну навіщо ти зрадив мене? Чому просто не повірив в мій талант? Ладно я сама, але ти... Ти мав вірити....

— Заспокойся, тебе не взяли по блату! — він теж став говорити голосніше, ніж зазвичай. — Просто в тобі розгледіли потенціал, що тут поганого...

— Я платила йому за уроки і він мене пропихнув в резиденцію! — я злилася тільки сильніше. — Хто просив тебе? Хто? Я не хочу такої перемоги, я взагалі відмовлюсь!

— І будеш дурепою, — прямо сказав він. — Резиденція — це шанс показати себе і свій талант. Втрачати такий шанс в твоєму положенні буде зовсім нерозумно.