10. Метелики в животі і несподівана зустріч

— Що ти тут робиш? — трвердо запитала я, подивившись на Женю, який стояв прямо перед воротами.

Було злегка страшно, бо минулого разу, коли я і Женя зустрілися на дні народження Дениса, то він схопив мене і...

Я інстинктивно зробила крок назад. Мені було страшно. Після того випадку він дійсно лякав мене.

— Не бійся, — він підняв руки вгору, ніби здається. — Я нічого тобі не зроблю, Тань. Я прийшов вибачитися.

Я вигнула брову, не кажучи йому ані слова. Чесно, я зовсім не очікувала побачити його. Я вже нічого не відчувала до нього, як до хлопця. Ще було розчарування, але ніякої любові чи навіть симпатії вже не було.

— Я дуже винен перед тобою. Я просто перепив і те все... Насправді для мене воно не мало ніякого значення. Як я і казав тобі раніше в повідомленнях, я не збираюся здаватися. Так, я ідіот, я підвів тебе, але я доведу, що дійсно кохаю тебе, — він подивився мені в очі.

Бачила, що говорив він щиро. Це було ще більш неочікувано. Женя ніколи не був майстром в зізнаннях і тому подібному, але ця промова звучала доволі переконливо.

Однак, я ані на мить не подумала про те, що хотіла б знов бути з ним. В серці боляче йокнуло від того, що зізнався мені Женя, а не Саша. Женя хоча б визнавав свої почуття, коли Саша вирішив їх тупо ігнорувати.

— Мені не потрібні твої доводи чи ще щось, — спокійно сказала я, схрестивши руки на грудях. — Ти розбив мені серце, але знаєш, я пробачаю тебе. Та не думай, що в нас ще може щось бути.

— Я не здамся, Тань, — ще раз повторив він.

— І як ти собі це уявляєш? Знов схопиш мене, застосуєш силу? — злегка емоційно перепитала я.

— Такого більше не повториться, — сказав Женя тихіше. — Я дуже винен перед тобою... І не лише за те. Я просто ідіот, повір, у нас з нею тоді нічого так і не було. Як побачив тебе, то одразу протверезів.

— Що ти тут робиш? — почула я за спиною голос Сані.

Серце одразу забилося швидше. Він звучав так твердо, його голос був ніби металевим в цю мить.

Рука ж його лягла мені на талію. Він стояв прямо за мною, наші тіла злегка торкалися один одного. Авжеж, ми були в пальто і все таке, тож цей жест не був надто інтимним, але я відчула, як мої щоки рясно почервоніли.

— А тобі яка різниця? Хіба ти не просто вчитель чи щось таке? — Жека стиснув губи в тонку лінію. — Таня ніколи не буде з таким як ти, ти не гідний її.

— Чого це він не гідний? — одразу випалила я. — Саша — найкращий хлопець з усіх, кого я знаю. Я... — я на секунду замовкла, але потім повернулася до Саші, зазирнула йому в очі і таки сказала. —  Я люблю тебе...

В цю мить мій всесвіт звузився. Я бачила тільки його. Його очі, його губи. Він не виглядав ані трохи здивованим... Мені навіть здалося, що він був радий почути ці слова від мене тут і зараз.

Саша усміхнувся і подався вперед, торкнувся  долонею моєї щоки, а наші губи розділяла буквально пара міліметрів...

Я прикрила очі. В животі пурхали метелики. Я була дійсно щаслива... Нарешті він вирішив визнати свої почуття до мене.

— Пішов нарешті, — тихо на видиху сказав Саша, відсторонюючись від мене. — Гарно ти придумала з зізнанням. Подіяло.

І ось в цю мить до мене нарешті дійшло. Повітряні замки вмить здуло холодним осіннім вітром. Стало холодно, а на очі майже одразу почали навертатися сльози.

Не виходило... В мене більше не виходило контролювати себе. В горлі вже стояв ком.

І як тепер їхати з ним в одній машині? Як малювати в такому настрої? Як не розревітися прямо у нього на очах...

— Давай, сідай в машину, — він відкрив переді мною дверцята на заднє сидіння.

Раніше я завжди їхала на передньому сидінні, але зараз він відкрив задні двері... Значить, він все розумів. Бачив мій стан, він бачив це. Від розуміння цього ставало ще більш боляче.

Сьогодні дорога до мого репетитора здавалася якоюсь особливо довгою. Я не підіймала очей. Боялася побачити його очі у дзеркалі. Або навпаки боялася їх не побачити... Мені так не хотілося вірити в те, що він це все серйозно. До сьогодні я все ж була впевнена, що він щось відчуває до мене. Та зараз я задумалася, що, можливо, я собі це все просто придумала і можліво насправди Саша просто захищає мене, як брат чи друг, не більше. Але я розуміла, що мені самій не підходять такі відносини з ним. Більше ні.

Однак тоді, на вечірці... Це була не гра. Ні. Я точно йому подобаюся. Або подобалася? Може, я подобалася йому тоді, а зараз він вже перегорів чи щось таке?

Бісить!

Я стиснула долоні в кулаки. Мене дійсно бісила його поведінка. І моя власна теж. Поряд з ним я ставала якоюсь іншою. Забитою і тихою закоханою дурепою, а не впевненою у собі кралечкою. Куди ділася та смілива дівчина?... Чому я стала такою...

А він... Він навпаки з доброго і турботливого ставав навіть злегка жорстоким і цинічним. Чому так?... Я ж знаю, що він не такий.

Він завжди підтримував мене, захищав, направляв...

Я знову перевела погляд на Сашу.

Він не обертався, дивився на дорогу. Я знову була позаду нього. Напевно, я все ж таки не гідна його... Я хочу стати краще. Хочу, щоб Саша пишався мною, хочу, щоб він побачив у мені серйозну людину, особистість, яка так само як і він впевнено йде до своєї мети...