9. Знання і незнання. Мета і рішення

Весь наступний тиждень я приділяла час в основному лише малюванню і оформленню портфоліо. Зранку, поснідавши, їхала до репетитора. Саша, як завжди, підвозив мене. Правда, з понеділка, він став брати з собою ноутбук і писати, поки чекав на мене.

Я бачила, який він працьовитий, і це надихало мене. Було дуже цікаво, що ж таке він там постійно друкує

О першій ми їхали додому і обідали разом з моїми батьками. Це вже стало настільки звичним... Батьки почали більше цікавитися Сашею. Взагалі, мені здавалося, що тато постійно приїжджає додому і на обід, і на вечерю тільки з метою ще щось у нього порозпитувати.

Саша не дуже робив розказувати про себе, однак все одно завжди відповідав на всі питання моїх аж надто допитливих родичів. Просто відповідав не надто розгорнуто.

Я дізналася, що його батьки також живуть в Києві, дізналася, що він єдина дитина в родині. Однак, схоже, з батьками він ладнав не надто добре. Були в них якісь спірні питання. 

А з моїми був таким милим... Вони весь час розпитали більше про його освіту і кар’єру.

Мама випитала навіть його знак зодіаку. Того дня я вперше гуглила сумісність за знаками в інтернеті. Виявилося, що леви і водолії дійсно сумісні, якщо авжеж вірити цим дивним гороскопам.

В четвер ми з моїм репетитором, Миколаєм Михайловичем, вже доробили останні ескізи та план проекту, який я збиралася запропонувати журі резиденції.

Все було так класно, я дійсно виклалася на максимум і була задоволена результатом. Навіть якщо програю, все одно...

Коли ми з Санею повернулися додому, він запропонував допомогти мені з заповненням бланків.

Ми фоткали роботи, робили їх описи(отут Саша дійсно допоміг, він вмів писати так, що воно виглядало ніби і ненав’язливо, але так соковито... Не знаю. Тепер мені ще дужче захотілося почитати його новий сценарій.

Він дійсно був майстром слова і, може, навіть міг би написати книгу. Все ж, в сценаріях, як на мене,  письменницький талант розкривався не повністю...

Раніше я вже намагалася загуглити його старі роботи, але жодної з них не було у вільному доступі. А цього разу я випадково натрапила на його сторінку.... В Вікіпедії. І чого це я не подивилася туди раніше?

Як тільки побачила список його нагород, у мене щелепа мало не на підлогу впала. Однак, в самій Вікіпедії було вказано, що насправді його ім’я і прізвище — це псевдонім, заради якого він навіть паспорт змінив.

І ніхто не знав його справжнього імені... Як тільки побачила це все, то раптом подумала, що я про нього дійсно майже зовсім нічого так і не знала.

І у мене було відчуття, що він це робив свідомо, свідомо приховував інформацію про себе, звик приховувати... Саша був не з тих людей, що довіряли людям, тож завжди покладався тільки на себе.

А я... Мені хотілося, дійсно хотілося підтримати його. Я не розуміла, чому попри очевидну симпатію до мене, він вів себе так як вів... Але ще трохи часу і... Я обов’язково отримаю перемогу і тоді він буде пишатися мною... Він зрозуміє, що я дійсно гідна його і тоді він не буде відштовхувати мене.

Він сам захоче довіритися мені. 

— Тань, ти тут доробиш сама? Чи хочеш, щоб я допоміг з відправкою файлів? — раптом запитав мене Саша. — Хочу ще трохи пописати наніч.

— Так, авжеж, — я кивнула. — Іди.

Він кивнув і вже хотів встати з дивану, коли я поклала свою долоню йому на зап’ясток.

Він подивився на мене.

— Якщо тобі захочеться, — тихо почала я. — Поговорити чи ще щось... Я знаю, я напевно не надто класна співбесідниця, але я завжди готова... Вислухати чи допомогти ще якось, — плутано сказала я.

Раптом я побачила на його губах злегка сумну посмішку. В очах його також був прихований смуток. І цей смуток постійно був з ним, хоч він ніколи ні про що мені не розказував. Напевно, просто не хотів зближатися зі мною... А може, не хотів навантажувати. 

— Дякую, Тань, — м’яко сказав він. — Я дуже ціную це, справді.

Він сказав це і замовк. Авжеж, а чого я очікувала? Що він почне ділитися чимось ні з того, ні з сього?

Хоча так, саме цього я і очікувала.

Я так хотіла, щоб ми стали хоч трішки ближче... Але він... Він цього, вочевидь, не хотів.

Більше того вечора ми цю тему не підіймали.

Напевно, мені треба було таки здатися...

***

— Ми правда зробили це...

— Так, — Саша щиро усміхався. — Ти молодець.

— Дякую, що допоміг мені, — я усміхнулася йому у відповідь. — Тепер будемо чекати результатів...

Я подивилася на нього. Хотілося спитати хоч щось... Я прагнула дізнатися про нього хоч трішки більше.

— Саш, а що з твоїм новим проектом? Тим, що ти останнім часом постійно писав...

Насправді, я бачила, що Саша навпаки став писати менше останнім часом. Можливо, у нього була творча криза? Цікаво, як сценаристи справляються з подібним? От розумію письменники... Вони просто пишуть собі тексти, а потім дають видавцю, той читає і приймає твір або не приймає. Тобто, вони ж напевно можуть писати як завгодно, коли завгодно і в будь-якому темпі.