7. Чому я ревную?.. Це безглуздо.

— То що скажеш? — Саня сидів напроти мене.

Буквально хвилину тому він розказав мені про конкурс робіт і проектів призом в якому було отримання можливості поїхати в художню резиденцію. Саша знав про цю резиденцію буквально все... Напевно, шукав інформацію... Це було дуже несподівано і приємно. Я бачила, що він щиро хотів мені допомогти. Для мене давно ніхто не робив нічого подібного... Хіба що батьки.

Але було лячно. Все ж, це відповідальність. А що, якщо в мене не вийде? Мені не хотілося, щоб Саня розчарувався в мені. Насправді, я боялася цього більше, ніж просто програшу як такого.

Не знаю чому, не знаю коли саме, але його думка стала для мене дуже важливою.

Напевно, це і була дружба. У мене ж ніколи не було справжніх друзів, таких, які б щиро хотіли мені успіху і щастя, а не усміхалися в обличчя і обговорювали за спиною...

— Тань, — він зазирнув мені в очі. — Ти якщо не хочеш, або думаєш, що рано, кажи... Я ж не змушую тебе чи щось таке....

Я бачила, що Саня злегка розгубився. Він дійсно переживав за мене і це було дуже приємно. Не пам’ятаю, коли я відчувала таке востаннє. Напевно ще тоді, коли брат жив тут, з нами. Насправді зараз я зовсім не спілкувалася з ним. Не хотіла влазити в його суперечки з батьками. Не хотіла залишитися крайньою. Не хотіла, щоб батьки на мене ображалися. Не хотіла, щоб брат бачив, яке життя я веду... Хоча, можливо, треба було вчинити по-інакшому. 

— Я хочу, — я усміхнулася. — Я хочу спробувати. Навіть якщо не вийде виграти, все одно хочу. Я потренуюсь з поданням і тому подібне, це має бути цікаво. Правда, можливо доведеться шукати викладача...

Тоді, можливо, мені не буде соромно подзвонити йому. Якщо я зможу чогось досягти, то принаймні зможу дивитися братові в очі. Цікаво, він хоча б згадує про мене?...

Від думок про брата все так само відволік Сашко.

— Я вже придивився декількох, — він усміхнувся. — Зараз покажу, — Саша дістав мобільний, щось в ньому поклацав. — Так, є от аж двоє заслужених художників України, які постійно шукають учнів, тут на сайті «Ваш Репетитор» є їх анкети. Правда, до них доведеться їздити.

— Ну це не проблема! — я продовжила щиро усміхатися. — Покажи мені їх анкети...

Десь півгодини ми з Сашею просиділи над анкетами, прикидуючи, якого викладача краще обрати. Вирішили зупинитися на тому, хто не раз вів такі самі резиденції молодих художників. Це був чоловік тридцяти дев’яти років, один з наймолодіших заслужених художників України.

Одразу подали запит на чат з ним. Сайт не давав телефон репетитора до тих пір, допоки клієнт і репетитор не домовляться про всі деталі.

Десь пару годин ми так і не отримували відповідь. Сходили повечеряли, а потім знов пішли на веранду. Саша сів зі своїм ноутом, я ж сіла за мольберт.

З ним мені було комфортно навіть просто мовчати. Дивне таке відчуття... Не знаю.

Саша ж періодично дивився на мене, я це відчувала. Можливо, хотів щось сказати, але чомусь не казав. Не знаю, мені постійно здавалося, що він був поруч і приглядав за мною. 

А може в мене вже просто була параноя і нічого такого не було... Ну дивиться він інколи на мене, в цьому ж не обов’язково має бути щось особливе... Чи я підсвідомо хотіла б?... Щоб було? Ні. Саня мій друг. Нічого більше. Він просто хороший друг.

І я не збиралася втрачати друга через якісь незрозумілі думки!

Я подивилася на Сашу. Він, схоже, над чимось задумався і зовсім не писав. Просто дивився в монітор, насупивши обличчя.

Цей його вираз змусив мене посміхнутися.

— Чого такий незадоволений? — таки спитала його я.

— А? — він відірвав очі від екрану і подивився на мене.

Обличчя одразу стало іншим. На губах тепер грала посмішка, а в очах його я бачила якусь теплоту. Що ж таке...

— Кажу, чого такий якийсь напружений був? — трохи по-іншому запитала я.

— Та нічого... В суботу найкращий друг запросив в гості, там буде якась вечірка.

— І? — я не розуміла, в чому ж проблема.

Хіба людина мала бути такою напруженою, якщо його друг запросив в гості? Я зовсім не розуміла Саню і це мені не подобалося. А він все мовчав і дивився... Так дивився... На секунду мені навіть здалося, що він милувався мною. Але ні, це не так... ВІн ніколи...

— Не хочеш піти зі мною? — неочікувано спитав він, зазирнувши мені в очі.

Я не змогла контролювати себе і напевно усміхнулася, як повна дурепа. Мені на душі стало тепло-тепло. Саша хотів піти на вечірку зі мною... Чи значить це, що я йому подобалася і що в нього нікого не було?

Хоча, я ітак здогадувалася, що навряд в нього хтось був, бо ж він жив у мене... Думаю, якщо б в Саші була дівчина, вона б заборонила йому жити вдома в учениці приблизно його віку...

— Тань, ти знов десь не зі мною, — він неголосно засміявся.

— Та тут я, — я усміхнулася. — І так, я хочу піти з тобою, — сказала я трохи тихіше, відвевши погляд вбік.

***

Наступного дня, в четвер, мені таки відповів той репетитор. І запропонував зустрітися в суботу або неділю.