4. Злети і падіння. Ідея і почуття.

Чомусь перед його приходом я хвилювалася. Сьогодні Саша мав нарешті переїхати до нашого будинку. Не можу сказати, що він мені сподобався... Хлопець не був ані надто красивим, ані надто спортивним і тим більше — заможним чи модним. Хоча одяг на ньому явно був якісний... І це було злегка дивно.

Але якщо він був такий звичайний, чому тоді я так хвилювалася? В ньому не було нічого з того, що подобалося мені в чоловіках, тож логічно, що він мені зовсім не подобався. Однак було в цьому Саші щось таке, що мене хвилювало. Дивно.

Коли побачила, що до будинку під’їжджає машина, то мимоволі усміхнулася. Приїхав вчасно, хвилина в хвилину.

Вийшов. В його руках була всього одна не надто велика сумка... Невже всі необхідні речі могли поміститися в таку сумку? Я навіть коли їду кудись на два дні, то беру речей як мінімум вдвічі більше. Може,  я таки помилилася і насправді він дуже бідний? 

Ще в нього була сумка для комп’ютера. Якщо він сценарист, то напевно комп’ютер для нього був чимось настільки ж важливим, як для мене мої скетч-буки, лінери та маркери.

Я усміхнулася. Приємно було усвідомлювати, що деякі люди таки займаються тим, чим хочуть, і навіть заробляють цим. Він же напевно заробляє цим? 

Хоча, якщо б він добре заробляв, то наврядчи б опинився в мене вдома. Напевно, ще один невдаха-письменник чи щось таке.

Не можна йти за мрією. Казочки то все. Не буває так, щоб бац — і ти крутий потрібний всім художник чи сценарист і реально заробляєш цим на життя.

Це розуміли усі мої знайомі однолітки... І, не дивлячись на різні інтереси, всі вони готувалися до одного майбутнього. 

Мої батьки були праві, вони взагалі завжди праві. Хто я така, щоб сумніватися. Вони хоча б чогось досягли в цьому житті. Треба було просто їх слухатися... Якщо зможу тримати на плаву татову фірму, якщо, можливо, поверну на фірму брата, то він точно впорається. 

А я... Я вже нічого не хотіла.

Так, останнім часом мій настрій був саме таким. Я стала блідою тінню себе колишньої. Ніколи не думала, що зрада може ось так от спалити зсередини. Зараз я почувала себе зовсім пустою.

Більше ніколи, ніколи я не підпущу до себе когось настільки близько, як Женю. Я не переживу це вдруге. 

Навіть коли подумки згадувала його ім’я, на серці ставало дуже боляче... А він же був таким добрим і ніжним, він був моїм першим і єдиним хлопцем.

Добре, що хоч подруг близьких у мене не було...  Тато з дитинства казав, що треба бути ввічливою і привітною з усіма, але краще свої реальні думки нікому не виказувати. Так безпечніше...

Так, Таню, досить думати...

Саме в цю мить побачила, що Саша вже був майже біля мене.

Натягнула на обличчя посмішку.

Не хотілося, щоб він ліз мені в душу і розпитував, що не так через мій кислий вираз обличчя. Взагалі не хотілося, щоб до мене лізли... Вже почала думати, що можливо, все це погана затія і я не зможу відволіктися...

Саша таки підійшов до мене і привітався:

— Доброго дня, Таню.

— Доброго дня, — спокійно кажу, встаючи зі стільця. — Підемо, я покажу тобі декілька кімнат. Обереш, яка сподобається.

Сьогодні не хотілося сперечатися. Привітатися і пливти за течією... Напевно саме це мені потрібно було зробити ще декілька років тому. Може тоді все б склалося інакше... А може й ні. 

— Та мені будь-яка підійде, — відповідає Саша. — Хіба що було б добре, якби там був письмовий стіл і стілець.

— Багато друкуєш? — таки запитала я, заходячи до будинку.

— Так, — він кивнув.

А я пройшла до сходів на другий поверх.

Коли йшли нагору, бачила, що він був здивований інтер’єром будинку. Роздивлявся все дуже стримано, однак зацікавлено, і авжеж мовчав.

Чомусь одразу подумала про кімнату, яка була прямо напроти моєї. Саме там колись жив мій старший брат. Зараз він був у Харкові. Він посварився з батьком через те, що не захотів займатися його бізнесом, а вирішив йти своїм шляхом. Але я знала, що рано чи пізно він все одно повернеться. Тато так завжди говорив... Від долі  не втечеш.

Ми дійшли до його кімнати і я зупинилася перед дверима.

— Ця кімната — особлива, — чесно сказала я, відкриваючи двері перед нами.

Зайшла і усміхнулася. Так багато приємних спогадів було пов’язано саме з цією кімнатою...

Вона була зовсім простою. Ліжко, дві тумбочки, шафа і стіл зі стільцем. Все дерев’яне. Стіни білі зі сріблом, як і по всьому будинку, а підлога — класичний паркет.

— Ти так усміхаєшся, коли дивишся на все тут, що я тобі вірю... — чомусь сказав він.

— Я ж в дитинстві плаксою була, — раптом відповіла я. — Лякливою ще... І от вночі, коли не могла заснути, часто приходила до кімнати брата. Він якось відчував, що я прийду, і прокидався раніше, ніж я його будила. А потім вів мене до моєї спальні і сидів поруч, допоки я не засну, — на моєму обличчі все ще була щира посмішка.

— Бачу, ти дуже любиш свого брата, — Саша усміхнувся. — А що він? Переїхав? Родину завів?