Така собі мільйонерка

1. Бажання і реальність.

ТАНЯ

Тато дивився на мене незадоволено.

Знизу лунала музика. Сьогодні в нашому будинку було зібрано більше сотні людей-меценатів і філантропів, але всі вони, разом із обслуговуючим персоналом, були на першому поверсі.

Ми ж з батьком були в його кабінеті, на другому.

На ньому був класичний чорний костюм. Батько любив все класичне і чорне і, напевно, саме тому був постійно незадоволений моїм зовнішнім виглядом.

А мені просто хотілося самовиразитися хоч так... Все одно, на більше така блондиночка як я просто не здатна. 

— Я ж просив тебе вдягнути ту чорну сукню, — нарешті сказав він.

Обличчя батька виглядало втомлено. Я бачила, що він не хотів сваритися.

Сама ж я промовчала. Мені подобалася моя рожева сукня. Вона була яскрава і красива, модного відтінку, а не кольору одягу похоронного бюро. І хто взагалі придумав ці дрескоди? Я постійно мала виглядати «відповідно». І це насправді бісило... Ніхто не бачив мене, всі бачили доньку багатого і впливового Володимира Прохорова. 

Хоча, з іншого боку, може це й на краще. Так мені не треба приймати ніяких зайвих рішень... Однак я все одно не буду надто слухняною. Не хочу, щоб він додав ще щось. Мені подобається моє життя, принаймні, допоки я не на його клятих бенкетах. 

Я ледь помітно зітхнула і батько нарешті продовжив говорити:

— Вже завтра до тебе прийде новий репетитор, — сказав він стомлено.— Може, все ж передумаєш і дозволиш найняти тобі дівчину? — з надією перепитав батько. — Бо ж Денис таки відмовився.

— І що? Я знаю, що ти хотів зісватати мене з ним. Але у Дениса вже є дівчина, вони давно зустрічаються, — я зітхнула. — А з жінкою я займатися як не хотіла так і не хочу, — я схрестила руки на грудях.

— І чому ти так проти вчителя-жінки? — вдесяте спитав мене батько.

А я починала злитися. Мені не хотілося визнавати, що мене бісило, що якісь жіночки без освіт і тому подібного мають мене чомусь вчити. І ще ж будуть носа задирати! Думати, що вони кращі за мене! В жодному разі ні! Я не гірша за них.... Я...

— Я просто проти, — я намагалася говорити спокійно, але мої губки, схоже вже надулися, а бровки нахмурилися. — Я взагалі не думаю, що мені потрібен цей твій репетитор, реально, тату...

Я реально починала думати, що це все — погана ідея. Я думала стати якоюсь медійною особистістю, щоб мати легкі гроші, але виявилось, що навіть там треба пахати, працювати над собою. Мене навіть диктором нікуди не брали... Але все це я в жодному разі йому не розкажу. Не треба йому це знати. Може, це просто не моя доля... Я не створена для популярності, хоч і маю це кляте личко.

— В тебе сім п’ятниць на тиждень, — батько знов зітхнув. — Але ж хіба ти не хотіла займатися благочинністю, з’являтися на телебаченні, стати ведучою чи ще кимось там? Твоя українська просто жахлива. Після проживання в брата ти маєш жахливу вимову. Не треба було відпускати тебе до Харкова...

— Я хотіла знімати відосики в тік-ток! — в сотий раз нагадала йому я. — Інстаграм це вже для старих, тепер всі в тік-тоці!

Насправді, справа була зовсім в іншому. Я скучила за братом, який вирішив йти своїм шляхом, а не протореною доріжкою батьків. Тому він покинув Києв і переїхав до Харкова... Він покинув мене. А я не могла з цим змиритися і поїхала до нього, але... 

— Ох ці твої слівця... — тато знов зітхнув. — В будь-якому випадку, спустись-но до гостей. Будь милою і привітною,  а ще — говори як вихована леді, а не як баба з базару...

— Де ти бачив бабу з базару, яка знімає відосики в тік-ток? — здивовано запитала я.

— Тетяно...

Я бачила, що він на межі. Треба було закруглятися. Не можна виводити його. Я буду хоршою дівчинкою. Можливо, я ніколи не виправдаю якихось його сподівань, але принаймні буду милою, хорошою дівчинкою....

— Все, мовчу! — я миленько усміхнулася, підійшла до батька і чмокнула його в щоку. — Не злися, татку! Я ж знаю, що ти все одно не зможеш ображатися на мене довгий час! А тік-ток я люблю, у мене купа підписників, я ж навіть рекламою вже займаюся, практично працюю!

— Тисяча гривень на місяць — це не заробіток, — він зітхнув. — Але годі про це. Йди до гостей і помовкуй. Не хочу, щоб завтра про тебе знов ходили дивні чутки... Пообіцяй мені, що сьогодні ти не будеш в центрі уваги. Просто сиди тихо і посміхайся. Ти можеш зробити це для мене?

— Добре, — я зітхнула і пішла з кабінету.

Яка б вітряна я не була, я завжди дотримувалася слова. Може саме тому я й не погоджувалася на репетиторів... Боялася, що це буде нестерпно і я навіть не зможу відмовитися.

Треба знайти Женю. Він мене заспокоїть.... Батько завжди сприймає мене ось так несерйозно, але Женя... Я знаю, він любить мене саме такою, яка я є.

Він ніколи не робив мені ніяких зауважень, завжди пишався мною, моїм зовнішнім виглядом, тим, як я тримаю себе, моїми подругами... Він був просто ідеальний. 

Пройде ще пару років і ми з ним зіграємо найкрасивіше весілля в усьому Києві, а може й в Україні. У мене буде найкраща сукня... І він вдягне мені на палець найкращу каблучку в світі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше