2. Відмова і пропозиція.

ТИЖДЕНЬ ДО ЗУСТРІЧІ...

САНЯ

Я дивився на годинник, тікання якого якось надто повільно відбивалося в моїй голові. Час на ньому ніби зупинився. Ні, я авжеж розумів, що це запрошення зовсім не гарантує нічого конкретного, але все одно чомусь сподівався на зовсім іншу розмову.

Повітря в кімнаті було якимсь важким. Не знаю. Мені дуже важко дихалось тут, в кабінеті одного з продюсерів Нового каналу. Тікання годинника чулося мені краще, аніж всі його пояснення щодо того, чому моя робота так і продовжує залишатися «неформатом».

— ...Загалом, Олександре, всі ваші перемоги на конкурсах, відгуки, все це дуже добре, — продюсер нового каналу дивився на мене з ледь приховуваним співчуттям. —  Але ви маєте розуміти, що ваші роботи, ваші проекти не підходять для комерційної екранізації. Ми не зможемо заробити на них. А створення серіалу це перш за все бізнес, а не донесення ідеї. Серіал має зачепити глядачок так, щоб ми могли продавати місце під рекламу якомога дорожче. Тим паче, у нас молодіжна аудиторія і ваше моралізаторство навряд зможе викликати в неї захват...

— Але ж ви самі покликали мене, — я подивився на Олексія Станіславовича.

Це був поважного вигляду чоловік років під п'ятдесят, який не зважаючи на вік, виглядав доволі підтягнуто і спортивно, хоча зазвичай більшість продюсерів ведуть сидячий образ життя, через що часто страждає їхнє здоров'я. Хоча, я був знайомий тільки з декількома продюсерами, тож не можу судити усіх. 

— Скажу чесно, ми дійсно покладали на вас великі сподівання, однак на жаль ви так і не змогли адаптуватися. Можливо, вам просто треба продовжити працювати в фестивальному напрямку і...

Я побачив, що йому некомфортно відмовляти мені. Як-не-як, я дійсно подавав якісь надії через те, що виграв декілька конкурсів та грантів. Непоганий старт і список досягнень для людини, яка менше року тому випустилася з університета. Але схоже, він дійсно очікував від мене більшого... А я, виходило, просто не зміг виправдати таких високих очікувань.

Очевидно, що не завжди якісь там перемоги і регалії грають на користь... Чим більшого ти досягнув, тим вищими до тебе будуть і подальші вимоги, за останні півроку я дуже добре зрозумів цю просту істину. Крім того, моє «високе кіно» схоже дійно просто не призначено для масового глядача. Та нажаль я так і не можу чітко зрозуміти, що конкретно роблю не так. Можливо, мені варто спитати про це.

Я набрав повітря в легені і таки задав те питання, яке зараз хвилювало мене найбільше:

— Що саме не так з моїми історіями?

Мені потрібно було це знати. Я не хотів знову сидіти вдома і перебиватися сценаріями для тупих англомовних мультфільмів про машинки без слів. Через ту роботу я деградував як сценарист, я знав це, відчував. Крім того, писалося це все через силу, я ледь-ледь тягнув той проект. Вимучував по чотири серії на тиждень, однак відчував, що займаюся чимось зовсім безглуздим.

І мій тімлід також це відчував. Ні, він не звільняв мене, бо я, на відміну від багатьох інших сценаристів-фрілансерів працював стабільно і в строки... І саме стабільність і подача матеріалу в строки були моїми основними обов'язками. Якість цінність, або правильніше сказати відсутність будь-якої культурної цінності і реальна безглуздість матеріалу, де тупі машинки постійно щось чудять, здається, хвилювала лише мене... 

Так, саме тоді я вирішив, що краще вже писати серіали для домогосподарок, ніж мультфільми для трирічок. Тим паче, Новий канал зазвичай тут на самій передовій. Можливо, саме тут мені вдасться реалізувати щось цікаве. Я дійсно сподівався на це... Але спочатку треба було дізнатися, що саме не так з моїми сценаріями.

— Вони занадто... Глибокі.—нарешті сказв він, а я сумно усміхнувся, розуміючи, що новий канал - ніяка не панацея і в мене знов нічого не вийде. —  В них мало гумору, мало романтики. Нема ніякої легкості. Не подумайте, що драма нас не цікавить, ні, — він покачав головою. — Просто ваша подача надто важка для пересічного глядача. Ці роботи не стануть популярними ось і все. Крім того, ваші герої... — він на секунду замовк, видно намагаючись підібрати слова.

— Просто кажіть як є, — я усміхнувся. — Думаю, мені буде корисно почути всю правду, без прикрас.

Хоч і казав ці слова, хоч і розумів, що він діло говорить, але все одно був розчарований. Після успіхів на всіх тих клятих конкурсах я все ж таки сподівався на екранізацію. І сподівався, що хоч на такому серйозному каналі захочуть робити щось вартісне і з сенсом...

Та й друг мій так сильно обнадіював мене, що я коли йшов на цю зустріч, то мало не на сто відсотків був впевнений в тому, що мені запропонують екранізацію.

— Добре, — нарешті сказав він. — Ваші герої занадто складні для розуміння. Крім того, вони не будуть викликати достатній рівень симпатії в жінок. Бо всі ваші герої неуспішні, не красені і навіть не герої як такі. Розумієте про що я?

Він буквально пропонував мені писати штампи. Від цього ставало навіть смішно. Нічого не змінюється. Вони будуть доїти ці кляті сюжети до безкінечності, так і не ризикнувши на щось нове. Це бісило мене... Насправді, я вже навіть не хотів писати для них. 

— Я вважаю, що герої мають бути реалістичними, — таки сказав я щось на захист своїх персонажів. — Кому буде цікаво дивитися серіал про якогось багатого мужика і нещасну попелюшку? Цей сюжет вже затасканий до дір, — чесно сказав я.