8. Мій хлопчику

В п'ятницю ввечері я помила голову. Накрутила собі кучері. Приготувала святковий одяг та нову білизну. Білизна, то наше все! Це зовсім не ознак того, що буду з ним завтра відразу спати. Це для мене. Це особисте. Так приємно себе почувати, коли на тебе все таке шовкове, дороге.

- Чомусь я вночі дуже погано спала, - зізналася я Тетяні, коли ми вже в обід йшли не поспішаючи на зупинку тролейбуса.

- Це все нерви. Тобі треба було чогось заспокійливого прийняти. В мене з собою нема.  Можна звісно було щось випити. Та їхати до хлопця і щоб від тебе смерділо горілкою, це якось вже не дуже.

Тут я з нею повністю була згодна. Випити я люблю. Але ж не сьогодні. Що він тоді про мене подумає? А мені обов'язково треба, щоб я йому сподобалося!

Ми з подругою такі сьогодні майже однакові. Ми все купуємо разом. Тільки, щоб колір був різний. От і зараз на мені коричнева зимова курточка, а на Тетяні - така сама, але чорна.
На мені капелюх та рукавички зелені, а на подрузі - червоні. А ще ми у сукнях чорних. Коротеньких таких. З велюру. Це нам з Італії привезли. І чоботи на нас теж італійські. Пані хоч куди. І око від нас не відірвати.

- Ну, як ти? - Спитала Тетянка, коли ми вже були біля самого будинку де живе Сергій. - Покуримо і вперед, - запропонувала вона і ми так й зробили. Постояли п'ять хвилин і почали повільно підійматися по сходах.

Біля самих дверей виникла проблема, бо ніхто не хотів дзвонити перший. Якось стало ніяково. От їхала все було нормально. А зараз - ні, не соромно. А якось так. Незручно і все.

- Я боюсь. - Кажу я подрузі. - Дзвони краще ти, - і сама відразу сховалася за її спину.

Нарешті я умовила Тетяну. Вона сміливо, як мені здалося, підійшла до дзвоника й мовчки натиснула на білу кнопочку. Потім ще раз.

- Тобі, що дзвонити сподобалося, - прошепотіла я. Хотіла ще щось сказати, та в цей час двері відчинилися і на порозі в повному непорозумінні з'являється Сергій. Він, мабуть, хвилину дивився на нас і нічого не міг зрозуміти.

- Наталочка!? Проходьте. - Це було єдине, що він зміг сказати й це було так смішно бачити, як хлопець розгубився, що я не витримала і почала посміхатися. І здається ця посмішка вирішила все. Сергій теж посміхнувся і я нарешті побачила в його очах щастя.

Він в мене виявляється дуже чемний хлопчик. Допоміг нам роздягнутися. Потримав речі доки ми знімали чобітки і скоріше побіг на кухню ставити чайник.

- У вас такі щічки рожеві. - Відразу помітив він. - Ви, мабуть, змерзли. То зараз я вас гарячим напою.

Мені вже давно не було так добре. Ми пили чай з пирогами. Сміялися. І в мене було таке враження, що ми знаємо один одного вже сто тисяч років. Він був дуже класний. І я бачила, що моїй подрузі він теж сподобався. Вони швидко знайшли спільну мову.

Я не помітила, як промайнув час. Темніло. Так добре було тут в гостях у мого коханого, що мені взагалі не хотілося їхати до дому. От якби сказав мені -" Залишайся, Наталенка". То я обов'язково залишилася без усяких вагань. Але він чомусь таке не пропанував. 

Та я бачила якими очима він на мене дивиться. На мої груди. На фігуру. Як тільки ми йшли курити на балкон, Сергій не зводив з мене очей. Я розуміла, що він мене хоче. Та він чомусь мовчав. А я звикла, що хлопці перші пропанують мені секс і не збиралася роботи це саме зараз. Це ж себе не поважати.

- Вам не темно буде потім до дому їхати? А твій хлопець не буде там тебе по району шукати? А то я хвилююсь за вас, бо вже сьома година, - сказав мені Сергій, коли ми в черговий раз пішли курити. Тетяна була у кімнаті. Бо це я її попросила.

- В мене немає хлопця. Ти мій хлопець. Будемо разом. Хочеш? Бо я тебе кохаю, Сергійко. - Не знаю, як я наважилася на це. Мабуть, уявила, як знову буду їхати до дому. Як мені потім буде сумно. Ні. Скажу, як є, вирішила я. І от сказала. Бо саме за цим ми і їхали.

Він стояв. Мовчав. Не знаю, що там з ним сталося. Мабуть, не міг повірити такому щастю.

- Будеш моєю дівчиною? Я ж так тебе зрозумів?

Я ніжно пригорнулося до нього і тихесенько прошепотіла:

- Так.