4. Нарешті

  Я знала наперед, що далі буде. Мені було смішно, бо ми, дівчата, завжди відчуваємо, коли подобаємося хлопцям. І це все ще до того, як вони самі про це здогадаються.

Але тоді, в той зимовий вечір, я була сама серйозність. Сиділа і чекала, коли хлопці почнуть розмову перші. А сама в той час удавала, що працюю і дуже сильно зайнята. Взяла журнал чергування і заповнювала його. Бо все одно треба.

- Привіт, - привітався Ігор, наш працівник. - Ось тут з тобою, Наталка, хочуть, познайомитися.

Я підвела голову та уважно подивилася на хлопців. Мені дуже хотілося, розсміятися з усієї цієї картини і я ледь себе стримувала. Бо вони такі усі серйозні стояли переді мною. З іншого боку скляної огорожі.

- То чого ви там встали? Проходьте до мене. Зараз у лікарні майже нікого не має. Заодно і познайомимось. - Запросила я їх до себе та відкрила маленьку скляну дверцю.

Хлопці не поспішаючи пройшли в приміщення. Першим був той самий, що мені сподобався. Він без слів присів на стілець біля мене, а інші два хлопці так і залишилися, стояти в стороні від нас.

- Я, Сергій. - Відразу почав він розмову. І мені сподобався його голос та його сині очі. -  Я знаю, як тебе звати. - Вів він далі. - Ти мені сподобалося. У тебе очі такі гарні. І взагалі. Ти де живеш?

- Дуже приємно. Дякую за очі. А живу я дуже далеко. Якщо знаєш де це, то на "Універмазі". - Я так казала, бо багато, хто не знав де це, чи знав лише приблизно. - Мені звідси до дому добиратися годину десь, або більше.

- О! Я знаю де це, - зрадів Сергій.

І я чомусь зраділа разом з ним.
Він мені дуже сподобався. Такі очі в нього сині-сині. І він такий, не нахаба. Нормальна видно людина. Та якщо я йому дійсно сподобалося, то чи буде він до мене їздити? Зараз і перевіримо.

- Я живу не на самому "Універмазі". А на селищі. Знаєш, там ще біля річки селище є?

- Ну, так. Приблизно.

Здається він не знав.

- Ок. Я тобі зараз намалюю де я живу. Приходь завтра в гості. Ось. - Я взяла папір та прийнялася малювати дорогу до мого будинку.- Ось тут прямо вниз на три квартали. - Пояснила я. - Ось тут поворот. Потім ще один. І потім прямо й там я живу. Я тобі ще й адресу на зворотній стороні написала. Там вулиця та номер будинку.

Сергій обережно узяв мій малюнок, склав його вдвічі та поклав до свого пуховика. Бо він один був одягнений в модний двоколірний пуховик.

Ігор та другий хлопець, якого я так зрозуміла, звали Сашко, були одягнені в майже однакові темні зимові куртки.

Вони практично не розмовляли зі мною, а про щось там тихенько говорили один з одним.

Сергій виявися цікавим та веселим хлопцем. Мені з ним було так добре і тепло, наче ми вже сто років були знайомі. І як же він був не схожий на усіх моїх минулих кавалерів.

Час летів не помітно. Та ось знов почулися якісь кроки. Це були моя подруга Тетянка та мій двоюрідний брат, які спеціально приїхали, щоб забрати мене з роботи та відвезти до дому.

Не знаю, що там подумали мої нові знайомі та вони відразу пішли, як побачили, що до мене приїхав хлопець.