2. Сумно

А про хлопчика того, що я зустріла на свій день народження. Того. З синіми очима. То не забула я його. Бо дуже він мене зачепив за живе. Ще ж треба, не забажав зі мною знайомитися! Це ж треба — така зневага! Чесно кажучи зі мною таке вперше. Він тоді так і не прийшов до нас на зміну знайомитися. Ігор - той з самого рання прибіг. Щось там ще компліменти мені казав. Зустрічатися пропонував. Та звісно, що він був мені не цікавий. Мене зараз інший турбував. Може якби прийшов то не так все і було. А тут така до мене зневага. До мене! Яка вже звикла, що хлопці бігають за тобою та всі твої бажання виконують.

А ще мені очі його дуже запам'яталися Такі вони в нього дуже красиві та наче казкові. Наче я там в цих очах долю свою побачили. Наче зірки вони. Мої зірки.

Ну то може він прийде ще, мріяла я про нашу зустріч. Може до нього, як до гальма доходить з часом.

Але, як я не сподівалася, ні в понеділок, ні в інший день Сергій так і не прийшов. Дивний він якісь. 

Я потім вже питала в Ігоря про того його товариша. Мов, не питав він про мене чи там Віку. Придумала, що він Віці сподобався. Та Ігор каже і не питав, і навіть таких розмов в нього з ним не було. Отакої. Халепа якась з тим моїм хлопчиком. Ну, не хоче, як хоче - вирішила я і сказала собі, що більше не буду про того Сергія, якщо він такий, взагалі думати. 

Але сказати було дуже легко. Та я майже кожного дня по думки все про нього згадувала. Як же він сильно мені до душі пристав. Запав у серце і все. І ніяк його звідти не можливо були видалити. Сумно. Сумно це все. 

Минув час. Пройшов вересень та жовтень. Настав вже холодний та морозний листопад. З ранку вже добряче було холодно. Я вже на роботу в теплому одязі ходила.

А про того Сергія я не забула. От запав він мені в душу і сама не знаю чим. Чи то очима. Чи то тим, що на мене ніякої уваги не звернув. Та я постійно його згадувала та мріяла про нашу з ним зустріч. А він все не приходив й не приходив. І на вулиці його я теж не зустрічала. Хоч майже щодня ходили той самою дорогою де ми з ним зустрілися в перший раз одного вересневого дня. 

Були в мене в цей час інші хлопці. Та то все несерйозно. Я по вечорах з одними зустрічалася. А по ночах про іншого сни бачила. Хіба так можно жити? Цілуватися не з коханими, а думати наче це ти з ним. З тим самим, кого й досі забути я й так і не змогла.

Мріяла, як ми з ним зустрінемось. Як він мене покохає. Як ми разом гуляти будемо. Цілуватися. Як він мене в обійми бере. Ох, які ж солодкі були ці мої сни.

І от якось чергуємо ми у другу зміну разом з новенькою дівчинкою. Олена її звуть. Вона мене на рік молодша. Та це до справи не відноситься.

Сидимо з нею на приймальному. Розмовляємо. Людей немає. Тільки десь там в кабінеті черговий лікар і все.

І тут з'являється він! Він! Той самий Сергійко! Мене аж переляк схопив. Я так чекала. Так мріяла. А тут раптом така зустріч. 

Три хлопці заходять в лікарню і голосно щось про своє розмовляють. І до нас прямують. І посередині він - той самий Сергій. Той, що вже багато днів стоїть в мене перед очима.

А у нас ще опалення не вмикала. Ми в білих халатах. А зверху у курточках сидимо. Такій собі я вам скажу вигляд.

Ось хлопці до нас зійшли. А це наш Ігор був та з ним два його товариш. Сергій і ще один. Я ім'я не запам'ятала, бо постійно на моє таємне кохання дивилася. Тільки на нього. Вся увага моя там була. А він наче і не помітив усіх моїх поглядів. Наче я для пусте місце якесь було. Про своє з хлопцями розмовляє і нас з колегою ніякої уваги. 

Я так зрозуміла, що Ігор пройшов бо йому треба було папери якісь зібрати. Він пішов собі до свого кабінету. А його друзі з нами залишилися.

А цей, хлопчик, мене і не згадав. Що ми з ним вже колись знайомились. Я така, як була, така і залишилася. Та й часу не багато пройшло. 
От зараза, яка синьоока, в серцях подумала я про нього. Та потім про себе перед ним й вибачилося. 

А такий він діловий. І відразу помітно, що він в них головний. І Сергійко ще більше тоді мені сподобалося. Такий милий.

Ми з ними покурили усі разом. Про щось поговорили. Про усяке розмовляли. Потім повернувся Ігор і вони пішли.

Прикро, що Сергій, коханий мій, навіть і не намагався зі мною знайомитися. Не залицявся. Він зі мною розмовляв, наче я якась маленька школярка.

От просто взяв та пішов. І помітно ж було, що він мене і не пам'ятає навіть. І зараз не придає значення, тому що мене побачив.

Особисто я до цього не звикла. В мене вже у дванадцять років хлопчик був на три роки старше. Я дівчина досвідчена. Сексуальна. До мене постійно дорослі чоловіки чіпляються.

А тут таке. От він знов мене до розпачі довів. Як хлопці пішли, то я потім усю свою злість на Олені й зірвала. Вона бідна і не зрозуміла чого я така.

- Ти така зла сьогодні, Наталочка. Ти може захворіла? Чи в тебе ПМС?

- Сама ти ПМС, — кажу. - Мене оці хлопці вибісили. Ходять тут усякі, а після них потім бруд. У нас тут лікаря, а не прохідний двір.

Ні, ну, а що я їй казати буду. Що мені хлопець сподобався. А він, зараза така, не хоче на мене вже вдруге уваги звертати.

Ну, думаю, гаразд. Кажуть, що Бог трійцю любить. От буде ще і на моїй вулиці свято.

А ще потім до дому в поганому настрої поїхали. З подругою найкращою майже посварилися. З хлопцем своїм гуляти не пішла. Бо не було в мене ніякого бажання.

А цей хлопець, Сергій, мені потім ще й снився. Наче ми з ним цілуємось по дорослому, а не аби як. І все таке інше.