1. Перша зустріч

Як дивно буває у житті. Він бачив мене лише три рази. Перших два він не звернув на мене не якої уваги. А ось у третій каже, що покохав мене з першого погляду. А сам зовсім не пам'ятає оті наші перші зустрічі.

Хіба так буває? І чому саме так? Бог любить трійцю. Так кажуть. Все так й вийшло. Третя наша з ним зустріч була головною і нарешті збулися усі мої мрії. Він мій. Нарешті мій!

Це ж треба, я його кохала цілих пів року без усякої надії на взаємність. А він покохав мене лише за одну мить.

Він мій. Нікому його не віддам! Ти мій! Чуєш мій. З тієї першої нашої зустрічі й назавжди. Мій і все.

Як це солодке знати, що тебе кохає той, кого кохаєш ти!

Мій! Ти мій! Нарешті мій..

Пам'ятаю, як зараз ту нашу першу з тобою зустріч. Був вересень. Середина місяця. Субота. Я йшла після обіду з подругою з роботи.

Я працюю медсестрою у нашої районній поліклініці. Я там знедавна. Бо якраз тільки після навчання. Почала працювати в вересні. Нас там усього троє таких. Я, моя подруга Віка та ще одна дівчинка на ім'я Олена.

Ми як раз йшли удвох. Я та Віка. Нам треба було обом на  зупинку трамвая. Було тепло, але не дуже. А ще в мене в цей день, якраз був день народження. Вісімнадцять років. Вже майже доросла. Настрій був дуже гарний. А ми й ще й випали на роботі. То взагалі. Веселі такі дівчата. Йдемо собі центральною вулицею. На хлопців задивляємося.

Все таке навколо гарне. Природа красива. Блакитне небо. Зелені дерева. Ще досі зелкні. Але й жовтого листя вже висиочає. Я уся така гарна. Нарядна. З новою зачіскою. В усьому модному та новому. Сукня нова. Така красива, красива. В першому раз її одягнула.

 Це мені мама з за кордону привезла. Ні в кого такої не має. Я не бачили поки що. Йду собі. Горда така. І підбори на мені теж новіі були у той вересневий день. Нові. Нові. Тільки з комерційного магазину. Подарунок на день народження від батьків.

На шиї ланцюжок золотий. В ушках сережки — теж золоті. Це вам не просто так. Це бабусині. Ще старої роботи. Годинник. Кільце на лівій руці маленьке таке. То теж справжнє золото.

Зазвичай я все це не ношу. Воно в мене вдома в шухляді відпочиває. Але день народження, як ні як. Губи нафарбувала. Очі на красила. Тож святе. Сама собі дуже подобаюсь. Така дівка хоч зараз заміж. 

- Ти сьогодні така фея! - Це мені моя напарниця, теж медсестра, комплімент зробила. 

Наче я сама не знаю, що я фея. Я дівчинка сексуальна. Бо мені про це хлопці дуже часто говорять.

Де треба все підкреслила. А те, що треба сховати — сховала. Я ж краще за усіх свої недоліки знаю.

Ну так. Є в мене маленький животик. Але це все. А от груди та попа дуже гарні. Я зазвичай саме їх і підкреслюю. Джинси, щоб трошки затісні, щоб сідниці було видно, які в мене дуже гарні. Та светри такі, щоб груди всі бачили. Що в мене не якійсь там, а майже третій розмір.

І хоч ріст в мене не дуже. Та мені мої 165 вже і самій подобаються. Я така пухленька трішки. Але ніжки в мене те, що треба. Тому і короткі спідниці це теж моє.

Але того разу я ж кажу у джинсах була та светрі. Бо з ранку на роботу, як ідеш, то вже і прохолодно, чесну кажучи.

Ідемо ми з Вікою. Веселі такі. Погода гарна. На душі добре. Та й ще й випили на двох вина домашнього пів літра.

В нас свій будинок. І виноград у нас свій. Біля дому росте. На мій день народження батько зазвичай робить з нього червоне вино. Солодке таке та дуже смачне. І міцне теж до речі.

От ми йдемо веселі такі. Красиві. Молоді.

Віка вона вища за мене. Але така худа-худа. Коли навчалися ми разом, то хлопці її "скелет" дражнили або "оселедець". От і маєте уяву, яка в мене колега і як на її фоні виглядаю.

От ми йдемо собі, нікого не чіпаємо. Бо мені до дому скоріше потрібно. Мене ще гостей у вечері приймати.

Тепло на дворі. Гарно так. Сонечко сяю. Сухо. І це важливо, що така гарна погода, бо я ж у нових, зовсім нових підборах і велика шкода була б, як би я їх забруднила.

Я йду собі. По сторонах не дивлюся. А тільки собі під ноги.

І тут Віка штрикає мене в бік.

- Дивись, хто йде! Це наш новенький практикант Ігор Володимирович. А з ним ще якийсь хлопець.

Я очі до гори підняла. Так. Ідуть собі прямо на нас два молодих хлопці. Один з нашої лікарні. Я його в обличчя знаю. А іншого вперше у житті бачу.

Ну вони зупинилися звісно. Ігор це й і каже.

- Це дівчата з моєї роботи. Віка та Наташа.

Якщо що, то Наташа це я.

Потім він представив нам свого товариша. Звати його Сергій.

Невисокий такий на зріст. Десь, як я. Такий не худий не товстий. Нормальний одним словом.
Брюнет. Без вусів та бороди. Бо таке все і не подобається мені зовсім. Добре вдягнений. Видно такій доглянутий хлопець.

Ігор про щось там нас питає. Якісь випадки розповідати про наших лікарів почав. А хлопець цей стоїть і лише посміхається. Про щось своє думає. І на мене уваги зовсім не звертає. От зараза така!

Я ж звикла, що всі мене постійно хочуть. Всі до мене чіпляються. Знайомство пропанують. Груди мої роздивляються. А тут повний ігнор. Що за халепа така, думаю. 

А він стоїть такий і в іншу сторону дивитися. Це якесь нахабство взагалі.

Я мовчу. Віка з нашим практикантом про щось своє бесідують. А другий хлопець і зі мною не розмовляю. І взагалі наче не з нами. Так от. Раз глянув на мене та очі відвів.

А він такий нічого. В синіх джинсах. В синьому светрі. І очі в нього сині-сині. Як наче небо.

Мені він сподобався. Та який в цьому сенс, як він на мене і не дивиться навіть.

Ну ми постояли ще хвилин декілька. Я на годинник дивлюся — йой. Вже пора бігти, бо скоро почнуть гості збиратися, а іменинниця десь ще ходить.

Кажу.

- Нам вже пора. Бігти треба. Ми в понеділок в другу зміну, то заходь в гості, Ігор.

А цей його товариш нам навіть до побачення не сказав. Що з ним таке. А про понеділок, то ж я спеціально сказала. Мов приходь і ти теж. Я ж дівчинка. Я ж не можу так прямо сказати, ти мені подобаєшся. Знайоммось ближче.