Розділ 4.

На поле битви я ввірвалась, як до себе додому: з широкою усмішкою і безмежним азартом. Розбіглася по обваленому в вигляді трампліна камінню зі зруйнованого будинку й застрибнула просто на спину білому волохатому монстру, миттю всадивши йому в голову меч. Створіння навіть пискнути не встигло – повалилося на землю неживе.

Я думала, це буде складніше.

- Д-дякую! – кинув молодий королівський воїн, настраханий близькою смертю.

Ще зовсім юний хлопчина, років сімнадцяти. І що тільки забув у цьому пеклі?

- Чого розлігся? – пирхнула й подала руку. – Вставай і борися далі!

Той нерішуче прийняв допомогу, а тоді підняв з землі свого меча. На жаль, зламаного.

- Тримай, – зняла зі спини арбалет і передала кошик зі стрілами.

А тоді знову ринула вперед. Це дивовижно, та я бачила всіх монстрів довкола себе – навіть не так, – знала, де вони є та скільки їх. Це усвідомлення здивувало, злякало й закип’ятило кров у моїх жилах. Я опинилася у стані всеохопної ейфорії, чого вже давно не відчувала. А тому взагалі не боялася того, що бачила перед собою. А бачила я білошерстих здоровенних тварюк із довгими іклами, чорними зіницями й довжелезними хвостами: в когось вони були пухнасті, а в когось – лисі, як у щурів.
Вони нападали на наших людей і королівських вартових, як звичайні звірі. Ревли, гарчали й пересувалися, як звичайні звірі. Але не були такими насправді, бо всі вони мали розум і мали невідому ціль, до якої йшли. А ще – я була певна – ними керував той голос із печери. Переконана, саме з тієї діри вилізли всі ці монстри. Та вони аж ніяк не схожі на «загрозу четвертого рівня». Так, небезпечні, так, їх багато, але з ними можна впоратися.

Щойно я про це подумала, місцевістю знову прокотився несамовитий рев, не схожий на ті, що робили інші туманохвости. Після цього моє останнє питання відпало, і я збагнула, куди треба рухатися далі. Можливо, не найкраща ідея – тягти свою дупу в найгарячішу точку, але я хотіла це бачити. Хотіла на власні очі уздріти те, чого досі навіть бувалі захисники Вальтширу не зустрічали.

Вбивства та небезпеки, мабуть, єдине, що змушує мене по-справжньому відчувати життя. У спокійні й безтурботні дні воно здається нестерпним, мене з’їдає жага помсти, відчай і смуток, котрий несу у своєму серці вже десять років. Це втомлює, однак не тоді, коли я на порозі ризику, коли смерть дихає в скроню, а серце у грудях заходиться, мов навіжене. Це можна вважати безумством, це можна трактувати як нездорову залежність, це аномальна закоханість у небезпеку – у гру, де я роблю найвищі ставки: життя або смерть. Так було завжди й так є зараз. Мені необхідно зробити бодай щось «корисне» в моєму розумінні, інакше відчуття безпорадності поглине мене.

За пів хвилини в полі зору з’явилася чиясь нога. Гігантська нога, а за нею – друга. Спинилася, звела голову догори й шоковано вирячилися на туманохвоста розміром з десятиповерхову будівлю. Під його могутніми лапами прогиналася земля, а хвіст без зайвих зусиль під час хаотичного коливання зносив цілі будинки, стовпи й людей, що намагалися бодай якось атакувати тварюку.

- Здуріти можна, – видихнула вражено, а тоді раптом почула гнівне.

- Що ти тут робиш, клята дівко?! – не думала, що дядько Ванселот теж тут.

А навіть якщо й думала, то точно не чекала, що мене так швидко побачать.

- Стою, – спробувала пожартувати, та ніхто не зацінив.

- Дрейку, тут цивільна, виведи її звідси! – наказав нашому спільному знайомому чоловік.

- Цивільна? – здивувалася спершу, а тоді роззирнулася довкола й виловила в натовпі воїнів фігури з гербами королівської варти.

Не думала, що людей Валока прибуде так багато. Але вони є. І змагаються пліч-о-пліч зі «зрадниками». Я здивована. Ситуація значно цікавіша, ніж я думала.

Дрейк з готовністю кинувся до мене, однак моя присутність зацікавила не лише вартових, а й самого монстра. Той наче принюхався, завмер на кілька секунд, ігноруючи атаки варти, а тоді повернув свою страшну морду в мій бік. Хвіст його хутко метнувся й відкинув Дрейка до найближчої стіни.

- Тікай! – наказав чийсь підозріло знайомий голос.

От тільки чий?

Думати над цим зараз не було змоги, адже одна з лап туманохвоста хутко ринула в мій бік. І я б не була собою, якби не скористалася моментом, щоб застрибнути на ту кінцівку. План у мене був простий, хоч і доволі сумнівний. Я збиралася встромити свій меч у морду цій істоті, як зробила це нещодавно з його меншою сестрою чи братом. От тільки до кінця не була певна, чи вистачить мені сил хоча б пробити шкіру цьому гіганту. Але спробувати однаково вартувало.

- Боги! Що вона творить? – здалося мені, Ванс зараз посивіє ще більше.

- Гей, ти, потворо! – знову цей смутно знайомий тон. – Я тут! Глянь на мене…

Невідомий чоловік, як я зрозуміла, намагався відвернути увагу туманохвоста від моєї нахабної, проте рішуче налаштованої персони, втім, у нього це не надто виходило. Своєю другою кінцівкою здоровенний звір наступної миті спробував спихнути мене зі свого тіла, однак я не з очевидною легкістю перестрибнула її. Щоправда, ледь самотужки не звалилась, але втрималася.

А тоді краєм ока побачила, як хтось із королівської варти, скориставшись хвостом істоти, спритно видерся їй на спину. Схоже, не одна я тут відбита на всю голову. Втім, компанії буду тільки рада: хай як би я не була впевнена у своїх здібностях, здоровий глузд не розгубила й чудово розумію, що без сторонньої допомоги, на жаль, маю всі шанси здохнути.

Хоч моя гордість від цього не в захваті.

- Атакуйте його! Ну ж бо! – наказав тим часом Ванселот своїм людям. – Нам треба відвернути увагу монстра. Вперед!

Воїни рішуче підступили до туманохвоста й почали відчайдушно різати його, встромляти в нижні лапи списи та жбурляти їх догори – туди, де морда; крім того, спричиняли з допомогою артефактів поблизу невеличкі вибухи, котрі відчутно дезорієнтували ворога... Й усе це в комплексі спрацювало: істота покинула спроби схопити мене й почала захищатися. Однак дії воїнів і постійний активний рух здорового тіла під моїми кінцівками заважали мені нормально пересуватися. Довелося лягти всім корпусом на теплу шерсть почвари й повзти по ній, чіпляючись за хутро. Щойно опинилася на плечі – змогла перевести подих і кілька секунд зібратися з силами, а тоді ледве ухилилася від лапи, що замахнулася у спробі знову мене скинути. Удару уникнути вдалося, втім, моя нога послизнулася на слизькому хутрі – і я все ж таки полетіла донизу.