Розділ 3.

Наступні кілька днів минули швидко й клопітно. Цей час я витратила на врегулювання всіх організаційних питань із відкриттям квіткової крамниці, пережила декілька прискіпливих комісійних перевірок і навіть встигла трохи поторгувати. Люди активно заходили до магазинчика, знайомилися з асортиментом, розпитували про мене, моє минуле… Майже всі були люб’язними й усміхненими, хоч інколи я відчувала настороженість і навіть неприязнь. Особливо сильною вона була в моїх колег по цеху, себто тих, хто продавав свої продукти поруч.

- Ви не схожі на молодого підприємця, – зухвало заявив мені якось тлустий чоловік з недолугою перукою на голові й кумедними вусами над бантиковими вустами.

- Чому б це? – справді здивувалася.

- Маєте вигляд провінційної простачки. Волосся не доглянуте, личко не нафарбоване, руки надто грубі, сукня наче з прабабусиної шафи… – скривився покупець, здається, власник ательє, що розташоване трохи західніше на цій же вулиці.

- Скажіть, огидно? – перебила його з награних захопленням.

- Ще й як! – погодився той охоче, а тоді здивовано роззявив рот, очевидно не чекавши від мене подібної відповіді.

- Кілька місяців працювала над іміджем, – вирішила зіграти дурня, щоб хоч якось себе розважити. – Розумієте, я страшенно переймалася тим, що через мою вроду мені сильно надокучатимуть неодружені панове. А моє серце вже зайняте одним невимовним красенем – він зараз подорожує в пошуках нових квіткових екземплярів для нашого маленького бізнесу. Тож мені здалося доречним таким чином, – описала рукою свій зовнішній вигляд, цілком прийнятний, на мою скромну думку, – відлякати непотрібних залицяльників.

- Ох, любонько, а ви – кмітлива жінка! – вигукнув уже не з такою зверхньою суворістю співрозмовник. - Так спотворити себе ще треба постаратися і не злякатися – аплодую вашим умінням. Але не загравайтеся з подібним – таке миле личко гріх ховати за потворними сукнями та блідим тоном.

- Не буду, – пообіцяла з натягнутою посмішкою, а тоді заробила законні десять срібняків за букет жовтих троянд.

Наївний гість зникнув, щасливий та озброєний свіжими квітами. Я ж перемкнула увагу на наступного покупця, а ближче до вечора направду зраділа своєму спонтанному рішенню найняти молодого помічника. Сіріус дуже допоміг мені з доставлянням замовлень, а також у самій крамниці розважав тих людей, котрі стояли в черзі. Загалом, виторг у мене вийшов гарний, але це тішило не надто сильно, позаяк основною моєю ціллю було далеко не ведення бізнесу. Дратував той факт, що у своїх планах я не просунулася ні на йоту. А проте, збиралася найближчим часом виправити ситуацію й відвідати той самий Бей-Ран, за який мені розповідав Террон. Крім того, плекала надії, що бодай сам найманець потішить результатами свого завдання. Знаю, воно в нього не з легких, але й діти Дому не ликом шиті: в них свої шляхи розв'язання проблем – особливі, тому й секретні. Пошук більш-менш безпечного й реального способу пробратися в неприступний Вальтширський замок – не мрія, а питання часу, якого я на цю операцію, жадібна, шкодую.

- Мені потрібно відійти, – попередила я Сіріуса наступного дня ввечері.

У понеділок відвідувачів було мало, тож я зачинила крамницю раніше та знайшла в собі сили вирушити, нарешті, до найнебезпечнішого місця в місті.

- Вас чекати? – коротко поцікавився хлопець, підмітаючи підлогу.

- Ні. Закінчуй свої справи, поїж і можеш робити, що заманеться.

Малий помічник кивнув і мовчки продовжив свою справу. Дивлячись на нього, я важко зітхнула. Дуже недоречно згадала, що досі не розв'язала питання з місцем для ночівлі безхатьків. Поки що осінь доволі милосердна, проте з настанням холодів Сіріусу й іншим дітям стане доволі складно існувати в тих умовах, які в них є зараз.

- Я не забула про свою обіцянку, – для чогось сказала йому, а тоді таки вийшла на вулицю.

Ще теплий легіт із запахом свіжої випічки лагідно ковзнув по моєму обличчю й помчав далі. Я швидко відшукала вільний екіпаж, вказала візнику адресу й вимушено докинула до необхідної суми кілька срібняків зверху, позаяк підстаркуватий чолов’яга вперто не хотів везти мене до району Бей-Ран.

- Ох, погане місце ви обрали для прогулянок, панно, – невдоволено буркотів він дорогою. – Там самий набрід бандитів, грабіжників, убивць і відступників. Наче зовсім інший світ всередині нашого міста, якщо не цілого королівства. Туди сунуться або цілковиті дурні, або настільки ж сумнівні особи.

На мене зиркнули насуплено й з-під лоба.

- Можете віднести мене одразу до двох категорій, якщо вам так хочеться, – буркнула байдуже.

Яка мені насправді різниця до того, що думає цей індивід? Я даю гроші, він виконує замовлення – все, на чому закінчуються наші стосунки. Не бачу потреби переконувати когось пересічного в тому, що я доброчесна людина й не маю на меті нічого протизаконного чи поганого. Для чого зайвий раз кривити душею? Прибережу своє натхнення для більш скрутної ситуації.

- Попереджаю, я вас не чекатиму, – тим часом продовжив марудити неприємний перевізник.

- Я й не прошу. Впевнена, знайду когось охочого.

- Це навряд, – самовпевнене й насмішкувате. – Туди рідко хто їде, крім військових чи вартових. Доведеться своїм ходом іти до найближчої зупинки.

- Не переймайтеся, я зможу про себе подбати.

На тому й закінчили будь-які розмови. Настрій у мене стрімко псувався, і винним у цьому був не невдалий буркотливий компаньйон, а швидше погане передчуття, яке дедалі впевненіше роз’їдало груди. Погляд невпинно чіплявся за небо й темінь, котра стелилася вулицями не через пізню годину, а через чорні хмари, що закривали собою незайману блакить, оповиту серпанком останніх сонячних променів.

Разом із вечором на місто опускалася буря, й це аж ніяк не могло тішити. Втім, мені залишалося тільки змиритися з цим, адже вертатися додому на півдорозі аж ніяк не хотілося. Це було б украй безвідповідально.

- Чує мій зад, ніч вийде тяжкою, – сплюнув перевізник, щойно спішив коней.