Розділ 2.

Ступаючи ногами по старих гнилих дошках, я навсправжки боялася провалитися – настільки ненадійно виглядала вся мостова конструкція. Хоча інші люди спокійно рухалися до берега, де новоприбулих ловили міські перевізники. Погляд тільки те й робив, що кочував невпізнаваним місцем, де тепер замість розкішних двоповерхових будинків горбилися розвалини в оточенні жебраків і безхатьків, котрі марно випрошували кілька монет на життя. Їх було тут багато, деякі з вудками чатували біля берега, інші чесно намагалися вторгувати гроші за рибу, до слова свіжу, були й ті, хто просто йшов від людини до людини, простягаючи руку…

Серце здригнулося, коли й до мене підступила малеча. Дівчинка в розідраній сукні, босонога та брудна, на вигляд років дванадцять.

- Тримай, – уклала їй в долоню один золотик. - Нагодуй себе і своїх друзів.

- Дякую! – міцно стиснувши в руці монетку, охнула незнайомка й миттю зникла в натовпі.

Золоті гроші – нечувана рідкість. Особливо тут і тепер, коли королівство поступово гине, а люди – покинені владою, як непотріб; як сміття, що невпинно розкладається під палючим сонцем. Валоку вони байдужі, як і в цілому землі Тесси.

Позатим, на місяць хорошого життя у Вальтширі, гадаю, цілком вистачило б сотні срібняків, але я ніколи не потурала жадібності. Тим паче не варто її проявляти до тих, хто справді нужденний, особливо – до власного скаліченого народу. А грошей у мене й без того достатньо. На щастя, Алазар платив гідну платню за кожне виконане завдання. Робота найманки вкрай прибуткова, коли ти професіонал і крутишся у потрібних колах.

- Перепрошую! – промовив коротко якийсь чоловік після того, як добряче штовхнув мене плечем.

Схопившись за вражене місце, кинула вслід необережному гнівний погляд, а тоді відволіклася на малого хлопчика, що потягнув мене за низ сукні.

- Пані, він у вас гаманець забрав, – сказала малеча, вказавши пальцем на фігуру невігласа, котра швидко віддалялася.

Лиш тепер я помітила, що на поясі вже не висить мішечок із грішми. І годі гроші – там була моя підвіска!

- От же мерзота! – вилаялась тихо, а тоді кинула коротко хлопцю поруч: - Якщо приглянеш за моєю валізою, подарую золотик. Та якщо звідти щось зникне – поплатишся життям.

- Добре, пані! – зрадів малий, а тоді охоче взяв у мене багаж.

Я ж дременула вслід за крадієм. Після важкої ночі й нестерпно нудної подорожі ненависними морськими просторами я була вкрай роздратована, а тепер цей довбень вкінець розлютив мене, тож нехай начувається.

Чоловік, до слова, швидко помітив моє наближення і розумно дав ногам волю. Ми мчали вузькими малолюдними вуличками із напіврозваленими будинками та розбитою дорогою, стрімко віддаляючись від берега. Я розуміла, що такими темпами точно загублюся, але покинути останню сімейну реліквію – єдиний доказ мого походження – просто не могла.

- Стій! – кричала вслід утікачеві, але той не хотів мене слухати.

В якийсь момент крадій просто звернув за рогом тісної вулиці та зник. Я напоролася на глухий кут і завмерла, вгамовуючи важке дихання. Все тіло тремтіло від безсилої злості, поки хаотичні думки намагалися побудувати бодай одну ймовірну гіпотезу того, куди дівся втікач.

- Якого хріна ти погнала за мною! – почулося важке й погрозливе ззаду.

Розвернулася та зустрілася поглядом із крадієм. Серце підскочило від щастя, що він таки нікуди не дівся, а коли мені в обличчя ткнули іржавим ножем – видихнула спокійніше.

- Поверни те, що забрав, і я тебе не чіпатиму, – для початку вирішила спробувати врегулювати проблему мирним шляхом.

Починати нове життя з убивства не хотілося, хоч радо б це зробила. Я тут усього десять хвилин, а вже вгрузла у проблеми. Нехороший знак, ох нехороший!

- Ха! – реготнув незнайомець. – То ти мені погрожуєш, дівко? Смілива! Зараз ми цю сміливість збавимо.

Хтивий вищир проступив на обличчі не надто молодого розбійника, а тоді чоловік упевнено посунув на мене. Обманувся молодим личком і худорлявою статурою – помилка, яку робить більшість із тих, кому кортить мене чомусь "навчити". Це незмінна чоловіча природа: через власну самовпевненість недооцінювати суперника, нехай навіть молоду дівчину. Проте це мені навіть подобається: люблю руйнувати стереотипи й "перевершувати вчителів".

Схопивши руку, в котрій був ніж, за зап’ястя й лікоть з розмаху пройшлася по ній коліном. Почувся хрускіт кісток і скажений вереск чоловіка. Кінцівка неприродно викривилася й злегка обвисла, шкіра зверху розірвалася й почала рясно кровити. Поранений звалився на коліна й не своїм голосом заволав, загубивши зброю:

- От сука! Мразота! Щоб тобі…

Я мовчки схилилася, обшукала його кишені й дістала свій мішечок. Перевірила наявність найціннішого й зі спокійним серцем пішла геть.

- Ти про це пошкодуєш, стерво! – долинуло погрозливе й болісне вслід.

Я лиш незграбно хитнула головою. Багатьох людей їх життя нічого не вчить. Якщо прийде вдруге – такою милосердною, як зараз, уже не буду. Я двічі ніколи й нікого не попереджаю. Не люблю тупоголових.

Знайти дорогу назад самостійно виявилося проблематично, тож довелося питати в людей. Хвилин за п’ятнадцять я була на місці. Хлопчину з моїм багажем відшукала майже одразу – він стояв у компанії вчорашнього незнайомця поблизу старої кладки.

За час моєї відсутності натовп тут значно порідшав.

- Він хотів забрати вашу валізу, а я не дав цього зробити! – одразу виступив уперед рішучий малий.

- Молодець, тримай, – поклала йому в долоню обіцяну плату, відмітивши про себе сміливість хлопчини.

Замки на сумці залишилися на тому ж місці, отже нічого не взяв. І дорослому чоловіку не віддав. Не злякався. Гідно похвали.

- Дякую! – зраділо промовив винагороджений, а тоді поквапився зникнути.

- Стривай! – кинула йому навздогін. - Як тебе звати?

- Сіріус, пані.

- Скільки тобі років, Сіріусе?

- Дев’ять, пані.