Розділ 1.

(10 років потому)

Грайливий легіт ліниво гойдав хвилі моря, в чиїх водах любувалася безмежна небесна блакитна гладь. Гарячий пісок розсипався між пальцями, приємно грів шкіру босих ніг, за день увібравши тепло останнього дня літа.

- Прекрасне місце, – зітхнула зажмурено та мрійливо, розніжена спокоєм і тишею.

- Але ти досі хочеш його покинути, – пробурмотів невдоволено поруч Ітан.

- Не хочу – а мушу, – виправила.

- Ти не розумна, – загорівся хлопець, наче сірник, – у тебе давно нове життя, нове ім’я, нова сім’я – і всім цим ти готова пожертвувати заради чого? Помсти? Не занадто пізно? Десять років пройшло, як ніяк.

- Пізно не буває ніколи, – завважила патетично й перевела погляд на друга: – я довго відкладала це діло в далекий ящик. Настав час відповісти за власні слова та здійснити всі дані обіцянки.

- Ти нікому нічого не обіцяла, – зле.

- Я обіцяла собі, – похитала головою. – Тобі не зрозуміти. Тієї ночі вмерла моя душа. Я втратила все, що приносило мені радість, що робило щасливою. З моменту різні я вже більше не живу – бездарно існую. Віриш чи ні, це втомлює. Хочу якнайшвидше з усім покінчити.

- З усім? – проникливе.

- З усім, – геть тихе. – Я вже все вирішила. Вб’ю Валока, поверну королівству світло бувалої слави й нарешті зустрінуся з рідними.

Мрійливий погляд мимоволі знову злетів до неба. Чистого, ясного, такого привітного... Залишилося ще зовсім трішки, але найважче. Щойно я зроблю крок уперед – шляху назад не буде. Кінець чекатиме однаковий з тією лише різницею, помру я сама чи за компанію з найлютішим ворогом.

- Ти не посмієш так учинити з нами – зі мною! – ледь не з відчаєм промовив приятель.

Він скочив на ноги, зануривши нервово праву руку в неслухняне кучеряве русяве волосся, і скаламутив ногами воду.

- Я не можу дозволити тобі піти. Катарино, ти дорога мені! – долинуло палке.

- Твої бажання не мають значення, – промовила просто. – Моя доля належить лише мені самій.

- Досі така ж бездушна і жорстока!

- Яка вже є.

- Але варта щонайменше цілого світу.

- Не перебільшуй… – пирхнула всміхнувшись.

Я теж звелася на ноги, обтрусила пісок з одягу, підняла взуття, що лежало поруч, і забарилася повернутися до Дому. Ітан прилаштувався поряд. Всю дорогу ми безтурботно базікали, згадуючи довгі насичені роки виснажливих тренувань, небезпечних завдань і цікавих пригод, які залишили по собі на наших тілах не один блідо-рожевий спомин. Згадували друзів, старих і нових, живих і полеглих. Насолоджувалися тишею й безтурботною атмосферою великого приморського міста.

Востаннє разом.

- Катарино, на тебе чекає наставник, – повідомила Сіф, щойно наша з Ітаном пара переступила поріг Дому.

- Вже йду, – кивнула їй і обернулася до друга.

- Прошу, передумай, – промовив він, втім, без бувалого натхнення.

Поблажливо похитала головою.

- Ще зустрінемося!

- Неодмінно! – погодився товариш, перш ніж я попрямувала сходами доверху – на п’ятий поверх.

Там розташовувався кабінет Алазара, в якому мені за останні десять років доводилося бувати доволі часто. Той жорстокий синьоокий незнайомець виявився власником єдиного у всьому світі законного дитячого будинку, в якому сиріт навчали бути найманцями – відмінними вбивцями, котрі офіційно отримували замовлення від влади й різних високопосадовців. І кожне з цих замовлень ухвалював або відхиляв особисто Алазар, слідкуючи за дотриманням усіх законів того королівства, в якому нам випала честь проживати.

Сенсерія так і не стала моїм домом, хоч завоювала моє серце своєю неординарністю. Мальовничі пейзажі, багаті географія й історія, смачна їжа, навіть маги інколи сюди заїжджали, демонструючи свої віртуозні вміння. Життя тут не було нудним, але здебільшого тому, що поруч із розвиненою цивілізацією розвивалася й жахлива злочинність, яка забезпечувала нас постійною роботою. Королівство стало невизнаним осередком злочинців: убивць, крадіїв, нарко- і работорговців… Загалом, ідеальним простором для бойового прогресу та "кар'єрного росту". Тож я роками наполегливо працювала, аби стати кращою версією себе, спроможною без зайвих зусиль здійснити свою найзаповітнішу мрію – вбити тимчасового правителя Тесси. Алазар весь цей час особисто мене тренував, саме тому, як я гадаю, цю місію виконано на відмінно. Хоч у цьому він вбачав лише власну вигоду.

Річ у тому, що десять років тому я вимушено підписала договір на співпрацю з Домом. То був єдиний спосіб вижити. І якби не цей документ – хтозна, де б мій новий шлях почався, а де – закінчився. Життя найманки важко назвати легким, але все, що мені довелося пережити, лише більше загартувало мій дух і подарувало безцінний досвід, якого я б, напевно, не отримала в жодному іншому місці. Втім, сьогодні термін договору збігає. Тобто від завтра я вільна робити, що хочу.

- Наставнику, – з повагою схилила голову, ввійшовши до кабінету, – кликали?

- Так, сідай, – чоловік вказав на крісло, котре стояло поруч його прямо посередині кабінету.

Робочого столу тут ніколи не було. Чомусь Алазар недолюблює цей елемент інтер’єру в межах своєї робочої зони, й усі справи завжди вирішує за чашечкою чаю деінде. В нього таких дивацтв вистачає, але в цьому своя неповторність.

Я слухняно сіла у вказане місце й мовчки нашорошила вуха. Мене запросили, отже, моя задача – слухати, говоритиме він.

- Не хотіла б продовжити нашу співпрацю? – поцікавився Алазар, ліниво перегорнувши сторінку свіжої газети.

- Ні, – кинула коротке, але впевнене.

- Дарма, – розчароване, – таких, як ти, дітей зараз украй важко знайти. Хороші кадри на вагу золота.

- У вас, на щастя, його достатньо.

Почувся короткий смішок.

- Так, на щастя.

Промовив і знову замовчав. Я нетерпеливо поглянула на настінний годинник. П’ята вечора. До опівночі всього кілька годин. Від розуміння цього в душі поселилася певна схвильованість. Значно легше живеться, коли завтрашній день легко передбачити. Так було впродовж останніх десяти років, але не тепер. Завтрашнє завтра не визначене й від того бентежне.