Пролог

Далеко внизу вогонь люто й нещадно пожирав стіни донедавна величного замку. Нічне небо ловило помаранчеві відблиски полум’я, на тлі яких тьмяніли навіть зорі. Чорні стовпи диму важкими хмарами застилали небо і запахом їдкого гару проникали в молекули повітря.

Кашель роздирав мої легені, та я продовжувала стояти й німо дивитися на те, як рушиться все моє життя. Запам’ятовувала – закарбовувала в пам’яті й вирізала на серці ненавистю обличчя тих, хто цієї страшної ночі забрав у мене все: дім, сім’ю, волю, мрії…

Разом зі стінами замку в тій пожежі горіло й моє безтурботне минуле, мої наївні сподівання на майбутнє, моє ім’я і моя душа.

- Принцесо, нам треба тікати. Воїни Валока вас уже розшукують, – няня, котра до цього істерично переривала сумку з нещедрими пожитками в пошуках бодай якоїсь хустки, різко схопила мене за руку та смикнула назад. - Але спершу я мушу зробити дещо жахливе.

Співчутливий погляд перебіг на моє волосся. Яскраво-руде – майже червоне, від природи завите в ідеальні локони.

- Вас одразу впізнають. Треба відрізати й перекрити відтінок іншим, – і стільки жалю в цих словах, стільки смутку через нищення батькової гордості!

- Ріж. Зрештою, це просто волосся, – промовила відчужено і знову поглянула на зруйнований дім.

Там залишилися всі мої рідні: старший брат, мати і батько – законні король і королева Тесси разом зі спадкоємцем. Мертві. Вбиті. Без жодного спротиву, піймані зненацька.

Щось легке і м’яке залоскотало оголену шкіру. То була остання ниточка, що пов’язувала мене й рід Клотвенгелів. Цієї миті вона обірвалася, відрізавши мене від роду й пронизавши серце тупим болем.

Між ребрами стрімко гусла темрява, а в ній – голодна пустка. Маленька дев’ятирічна дівчинка перестала бути дитиною. Програючи в пам’яті момент убивства рідних, я й сама раптом загорілася вогнем. Вогнем праведної й невситимої люті, що подарувала мені нову мрію.

Мрію помститися.

- Чекай на мене, Валоку, королю вбивць, крадіїв і ґвалтівників, – промовила холодно. - Ми ще неодмінно зустрінемося.

Моя яра обіцянка клеймила землю, на якій ми з нянею стояли, в’їлася в пам’ять дерев і каміння, розійшлася з вітром разом з пасмами вогняно-червоного волосся.

Колись розкішна і простора долина стала спаленою пусткою – могилою славного тепер уже минулого Тесси. І поки єдина компаньйонка змішувала у маленькій посудині якісь темні рідини, я взялася зводити невеличкий кам’яний насип. В пам’ять про криваву різню першого дня моєї дев'ятої весни. В пам’ять про своїх рідних.

Густий гірський ліс гарно сховав це місце від сторонніх і з землі його майже не видно, тож я геть не переймалася тим, що хтось спроможеться побачити нас зараз чи зруйнувати моє творіння в майбутньому.

Змастивши згодом мені волосся чорною напівгустою речовиною, няня зачекала ще десять хвилин, доки все підсохне й накинула на мою голову шмат пошарпаної старої тканини.

- Слухайте уважно, моя принцесо! – почала вона суворим шепотом. - Нам необхідно вийти до міста: там чекатимуть друзі вашого батька. Але не лише вони, а й солдати Валока, тож нам треба бути вкрай обережними. Пробачте, але вам доведеться певний час кликати мене мамою. Що б не сталося, тримайтеся поряд! Ні з ким не говоріть, вдавайте німу. Нічого не бійтеся і жодним чином не реагуйте на провокації, а такі точно будуть. Зрозуміли мене?

Мовчки кивнула. Сухо і точно. Так, як не повинна була б зреагувати дев’ятирічна дівчинка, на чиїх очах кілька годин тому вирізали всю сім’ю.

Няня присіла навколішки й обхопила ніжно моє обличчя руками, проникливо додавши:

- Я щиро співчуваю вашій утраті. Але ви повинні жити, не дивлячись ні на що. Бо ви – остання надія нашого народу, останній промінчик сонця нашої нації. Бережіть себе, і якщо виникне потреба – тікайте! Пункт нашого призначення – порт. Судно з червоними вітрилами.

Знову кивнула. Жінка важко зітхнула, а тоді вкотре за цей вечір схопила мене за руку й повела до міста, яке розташовувалося всього за кілька кілометрів звідси. З гори на нього відкривався чудовий вигляд, тож не важко було розгледіти хаотичні спалахи. В мирний час вони б здалися мені прекрасними. Та не тепер. Бо знала напевне, що це знищують прибічників мертвого короля. Там, унизу, просто зараз гинуть сотні, якщо не тисячі, невинних. Мої вірні піддані, мої захисники та сторожі порядку й правди.

Більше я на замок не дивилася. З моменту останнього погляду, його охоплений вогнем силует не тікав з моїх думок. Стояв перед очима навіть тоді, коли я бездумно дивилася перед себе, ступаючи зарослими лісистими стежинами.

Десь за пів години ми дісталися передмістя Вальтширу. Тут панував справжній хаос: крики змішалися з лязкотом леза й тріском дерев під жаром полум’я. Солдати узурпатора Валока були повсюди: різали чоловіків, котрі чинили спротив; забирали маленьких дітей у їхніх батьків; палили все, до чого доходили руки; з особливою жорстокістю позбувалися того, на чому жеврів Клотвенгельський герб; сміялися й викрикували революційні гасла, прославляючи короля вбивць і тиранів; нищили мир і спокій…

Безсила злість вирувала в моїх венах і накопичувалася важкістю, котру нікуди було діти. Мої люди, мій народ гинув, і я не мала жодної змоги зарадити чимось цьому страшному горю. Сама втікала, гнана небезпекою і страхом, а ще дужче – останнім наказом короля.

- Ви-жи-ви… – стало останнім його словом, пролитим разом із кров’ю.

Няня міцно тримала мою руку й вела якимись закутнями. Людей тут було не менше, ніж на центральних вулицях, мабуть, – і всі тікали, намагалися рятуватися, хапаючи з собою все тільки найнеобхідніше.

- Вони беруть нас у кільце, спішіть! – промовив раптом стиха незнайомий чоловік, на секунду піймавши няню за лікоть.

Я ніколи раніше його не бачила, інакше запам’ятала б це красиве сиво-біле волосся над зморщеним обличчям, котре розсікав страхітливий рожевий рубець.

Нічого не відповівши, жінка повела мене далі. Численні повороти змінювали один одного з такою швидкістю, що я не могла зорієнтуватися, де ми і в якому напрямку рухаємося. В цих місцях мені ще не доводилося бувати, тим паче затемна, тож шлях до порту я б самотужки точно не знайшла. Хіба через головну дорогу, проте вона тепер здавалася безсумнівно найнебезпечнішою з-поміж усіх інших.