Так, повелителю!

– …і ось так, діти, ваш дідусь обдурив великого мага Нірморіуса. – Капріал окинув поглядом своє величеньке сімейство, що зібралося за святковим столом на честь початку осені, і залишився задоволений тотальним обожнюванням і повагою. – Той сказав: «Демоне, я забув свої окуляри. Чи не міг би ти підказати, що там за літера? А чи і?», а я йому: «Ні-і-і…», тому що поки він не поневолив мене повністю, я не збирався допомагати йому в цій справі. Він зрадів, сміється! «Хохі-хуху-хо-хаху!» – каже урочисто заклинання. «Відтепер ти мій помічник», хе-хе-хе. А сказав би «Хоха-хуху-хо-хаху», і став би я рабом. Дурний, дурний маг!

Троє синів, п’ятеро невісток і дванадцятеро онуків слухали кожне слово з роззявленим ротом, хоча цю історію Капріал повторював не раз і не два. Іноді у ній мінялися дрібні деталі, але одне залишалося фактом: старий демон багато десятиліть прикидався вірним слугою знаменитого мага, а насправді вів свою гру і незабаром збирався скинути господаря в багнюку зневаги.

– Діду, тобі сьогодні завдання прийшло, – неввічливо перервав розповідь молодший із онуків – рудий замурзаний шибеник, настільки схожий на самого Капріала в дитинстві, що рука не піднімалася нам’яти йому вуха за непослух. – Ти сказав, що це твоя мить розплати, я чув! Можна тобі допомогти? Ну будь ласка! Я також хочу в історію!

– Так! Так! Так! – підхопили його брати, що наївно раділи будь-якому завданню, навіть прибирання сприймали як пригоду. Капріал вважав, вони це переростуть і колись ще стануть гідними демонами. – Діду, ми допоможемо! Діду, діду, діду! Що треба зробити?

Капріал посміхнувся, згадавши кругле спітніле обличчя мага в дзеркалі зв’язку. Нірморіус не стежить ні за вагою, ні за здоров’ям, для нього спека – гірше за тортури. Та зараз цей невдаха замахнувся на королівські змагання, ба більше – зібрався перемогти!

«Капріале, друже мій, це наш шанс зробити світ трохи добрішим. Король посперечався з королевою щодо того, хто з них краще розбирається в людях. Вони вирішили організувати випробування, уявляєш? Випробування чеснот. Переможців озолотять, а переможені стануть посміховиськом. Ти не повіриш, але королева згадала нашу давню дружбу і доручила мені зібрати ідеальну команду. Вона знала, до кого звернутись. Капріале, друже, знайди десять добрих, безкорисливих, працьовитих, чесних, вірних… Ну ти ж зрозумів, так? І… Ох, незручно ж як просити про таке… Вибач за неприємне завдання, але приведи хоч одну красуню, яких світ не бачив. По-перше, для видовищності, а то чесноти самі собою нудні й передбачувані. По-друге, щоб роздражнити короля, а то не все у них із королевою останнім часом мирно, але тсс… Я тобі цього не говорив».

Капріал розреготався, ніби на власні очі бачачи червоне обличчя мага. Той, безнадійний шанувальник королеви протягом пів століття з лишком, намагався хоч на старості сплести сяку-таку інтригу, але на нього чекав провал, бо у вірного демона свій погляд на світ.

– Хлопці, у мене є завдання саме для вас! – сказав він, наповнюючи золотий кубок до країв. – Ми розмажемо Нірморіуса на його власному полі бою. Слухайте! Знайдіть десять найпотворніших… Ні, це спричинить підозри. Діймо обережно. Нам потрібні найпотворніша, найбезсердечніша, найлінивіша, найбезпринципніша, найбезсоромніша, найдурніша, найбезсовісніша, найагресивніша, найжорстокіша і найрозпусніша людина у світі. Або у різних світах! Вибирайте ретельно, бо залишитеся без хвостів!

– Діду… – несміливо пискнув якийсь тихоня, ім’я якого Капріал навіть не пам’ятав. – А хто експерт? Хто визначить, що саме ті люди най-най-найгірші? Кому вірити?

– Вір своєму серцю, – лицемірно порадив Капріал. Він вважав, що в юності гарні слова важливіші за сенс. – І оточенню. І жертвам. Ніхто так не розуміється на людях, як вони самі. Ну, вип’ємо за успіх! До дна!

Одна з невісток почала обурюватись і вимагати, щоб чоловіки не подавали поганий приклад дітям, але їй дружно заткнули рота. У цій сім’ї Капріал був головним і не вважав свої дії шкідливими. Хіба щодо мага, але той заслужив.

***

– Діду… Я ось не знаю, як тобі сказати… – Улюблений рудий онучок тупцював біля порога кабінету, не наважуючись увійти й потривожити зайнятого демона. – Ми ж старалися, ти сам бачив. Ми дуже старались! І в якомусь сенсі у нас усе вийшло.

– Нірморіуса вигнали з ганьбою? – вдоволено припустив Капріал. Він навмисно не стежив за змаганнями, щоб смак перемоги був яскравішим і повноціннішим. – Так йому і треба!

– Наша команда… Кхм…

– Лайно. Ідеальне лайно. Малий, не соромся цього слова. Ми демони, нас воно супроводжує все життя.

Рудий зітхнув і позадкував за поріг.

– Ми виграли! – крикнув і помчав геть. – Ми зібрали найкращу з команд, діду! – донесла луна його слова. – Вони не підвели!

– Але як?.. – Вперше в житті Капріал розгубився. – Як?.. – Він заскреготів кріслом, коли вставав. – Як?!

– Я перешлю загальні нотатки, діду, в твоє дзеркало. Сам побачиш, ми робили, як ти сказав! Там стільки всього є! А королева нам вдячна й обіцяє державну нагороду. Але це я, мабуть, даремно сказав…

Капріал упав назад у крісло і з відчаєм подивився у вікно, за яким тяглися типові для цього світу руїни. Раніше вони радували око, та тепер нагадували про те розмірене життя, якого він ніколи не хотів.

– Нотатки, діду! Я ні в чому не винний!