Королівське полювання

Роги сурмили, знамена майоріли на вітру, випещені коні й поні рили копитами землю, єгері та загоничі виблискували зброєю, гончаки-кабани з рохканням рвалися з прив’язей. Королівське грибне полювання починалося. Керефін схилився до Хельди:

— Знайшла вже своїх?

— Ага, ось там, біля кабанів, — Хельда поплескала поні по шиї. Бідолаха трохи нервував через велику кількість інших тварин, тому доводилось його заспокоювати. — А ти?

— Одного так. Треба тільки стежити, поки не злигаються.

Керефін збирався вистежити передачу хабаря (довга історія, пов’язана з трольською оперою), тож сьогодні мав бути цілком у власній справі. Сама Хельда планувала пригледіти або навіть купити пошукове порося — заразом можна було описати для журнала всі нюанси покупки. Гриби в цьому лісі дійсно були, але всерйоз їх шукати в такому натовпі й гармидері здавалось дурною ідеєю: сюди приїздили переважно для збору візиток. 

Нарешті просурмив останній ріг і мисливці рушили зі міста. Хельда і Керефін перезирнулися, одночасно прошепотіли «Успіху тобі» і роз’їхалися в різні сторони.

Коли галасливий натовп трохи розсередився, Хельда направилась до групи інших хобітів — вона вже кілька місяців не спілкувалась з кимось з сородичів наживо й зараз хотілося нагнати упущене. Власне, група зібралася якраз для огляду кабанів в дії: тут були представники фірми, що їх розводили. 

Відмахуючись від птеродактілів-вампирів (місцеві чомусь називали їх комарами), Хельда під’їхала ближче до групи. Поряд з нею опинився приємний кудрявий пан; він одразу привітно кивнув.

— Доброго дня, шановна! — заволав він, перекрикуючи галас, іржання, стукіт копит, рохкання та басовите дзижчання. — Порося дивитесь? Я теж собі обираю! Я Дерек! На чому спеціалізуєтеся?!

— Хельда! Кулірнарія!

— А! А я мапи продаю! — пан Дерек витер обличчя платком і приязно усміхнувся. — Власне, і порося шукаю, щоб вміло щось незвичайне шукати! Для мап! До речі, зараз маю мапу міграції полудневого монстра!!! Ніяким знайомим не треба?!

Настрій у Хельди рухнув з реактивним гулом. Стосовно цього самого бісового монстра у них з Керефіном вже пройшло кілька бентежних слизьких розмов. За загальними відомостями, тварюка була якась надто хитра, з незрозумілими властивостями, і дуже, вкрай, категорично не хотілося, щоб він з цим зв’язувався — вперше не хотілося на рівні нічних жахів і вкрай поганих передчуттів. Керефін її вислухав і погодився відмовитись від справи, але нагорода за це таємниче падло все росла, і в редакції робили натяки, і… ай, зараза.

— Ні! — різко озвалась вона, шукаючи поглядом Керефіна: чи далеко той встиг від’їхати? Мабуть, не почув у цьому гармидері?

Ага, аякже. Той якраз закінчив розмову з якимось чоловіком, глянув в цей бік з незрозумілим виразом обличчя — а потім, штурхнувши ногами коня, помчав до них аж галопом. 

«!..»

— То що про поросят?! Які ще є пошукові?! — Хельда відчайдушно спробувала перевести розмову в старе річище.

— А! — зацікавлено спостерігаючи за вершником, пан Дерек продовжив: — От зараз є можливість придбати особливої вертихвостої породи! Але не думаю! Іноді можуть навести на гриба-берсерка, а це не страховий випадок! Родина буде незадоволена!!!

Тим часом Керефін під’їхав до них. Вид у нього був якийсь неприродно світські-люб’язний.

— Привіт. Не заважатиму вам?

— О! Я вас знаю, бачив! Читав статті! — пан Дерек так підскочив, наче його сідло перетворилося на батут. — Не хочете купити мапу на полуденного монстра?

«Та що-об тебе…»

Навіть серед цього гармидеру було чути, як Керефін скреготнув зубами.

— Ні, дякую, — одразу потягнув він з найлюб’язнішою усмішкою в світі, — МИ про це розмовляли, домовилися, що я не берусь.

Дивне відчуття — ніби й просто слова, а ніби кулаком засадили в живіт так, що аж дух вибило й в очах потемнішало. Надто вже багатозначним було це «Ми». 

«Натякає, що я йому руки почала зв’язувати, так?»

— А, ясно, — безтурботно озвався пан Дерек. — Нічого, думаю, сьогодні покупця ще знайду.

Втім, тут і розмови, і роздуми перервалися — хтось попереду таки знайшов гриб, і тепер поруч з ним скупчився натовп з бажаючих зробити селфі. Довелося об’їжджати це лихо по колу. Хельда, правду кажучи, хотіла лишитись з Керефіном відносно на самоті (здається, це треба було негайно обговорити, хоча незрозуміло взагалі, що казати), але пан Дерек, щоб його підняло і гепнуло, вперто поїхав поряд з ними. Вказавши в центр натовпу, він люб’язно звернувся до Хельди, навіть нахилившись в її бік:

— По-моєму, там шиїтаке. Такі гриби з сиром та вином найкраще смакують, як на мене. До речі, любите таке поєднання? 

Керефін миттю весело відгукнувся:

— Так-так. ЇЇ бабуся, — кивок в бік Хельди, — нам нещодавно якраз прислала сир та вино з королівських гном’ячих льохів. Через сир, правда, всі по будинку в костюмах хімзахисту ходили, включно з котом, але з вином дійсно смачно було. 

Пан Дерек виглядав вкрай ошелешеним — або через уявну картину вечері, або тому, що до нього нарешті дійшли всі глибини грішного протиприродного збочення, захованого в попередньому «Ми». 

— Е-е… І як ви це вино пили? — врешті-решт пробелькотів він розгублено.

— Через хоботи в протигазах, — відгукнулися Керефін і Хельда водночас: перший награно-весело, друга трохи ображено та роздратовано.

«Тепер і це йому не подобається? Він же тоді сміявся просто! Не знайшов іншого місця, щоб посваритися, чи що?»

Хельда примружила очі й глибоко вдихнула. Тепер, коли супутники замовкли, стало чутно голос лідера групи, продавця поросят — він розказував про особливості свиного розшуку грибів-вікінгів з рогатими шоломами замість шляпок.

«Так. Добре. Добре. Мабуть, його сьогодні наново перемкнуло через цього дурного монстра. Можливо, хтось щось сказав з цього приводу. Наприклад, з приводу того, що хтось за цим монстром поїхав, бо під каблуком не сидить і за спідницю не тримається. А тут ще мапа ця бісова. Ой лихо, ой лихо. І що робити? Ну не можу я його відпустити після тих снів!»