Найгірше в світі кошеня

Помирати було не те щоб боляче, скоріше сумно і страшно на самоті. Просто свідомість потроху згасала, згасала, і холодне повзло по тілу, і бачити й дихати було дедалі важче. Кошеня тремтіло, розпластавшись на боку. Воно лежало просто на сонці, але те гріло щохвилини слабше, ніби більше не хотіло витрачати тепло на таке жалюгідне, зайве для світу створіння. Було друга половина дня, і тіні ставали довше, і кошеня знало, що коли тінь від куща його торкнеться, воно помре. Отриманих від позавчорашньої їжі сил вистачало лише на серцебиття й непрохане виснажливе тремтіння, і ці сили добігали кінця.

Тут на майже порожній вулиці сталося пожвавлення. Десь далеко почувся грюкіт копит; він змушував тремтіти землю і наближався, як вихор, потім стих. На кошеня впала тінь когось, хто вистрибнув з сідла й промчав в крамничку зі спеціями неподалік — втім, кроків було не чути, наче вершником був птах.

Потім з прочинених дверей крамнички долинув винуватий голос продавця:

— Ні.. На жаль… Дуже рідкісна річ, у нас не було навіть ніколи…

Мабуть-птах вискочив назовні, промовляючи сам до себе: «От лихо, от біда». Його тінь знову лягла на кошеня — і зупинилася. Потім зверху долинув голос: «О, це ідея!», після чого кошеня опинилось у сильних пальцях і злетіло в повітря. Бачити було важко, але, здається, то був ельф.

Кошеня сумнівалося, що зможе замінити спеції, але було неймовірно приємно, що хоч хтось на нього звернув увагу. На нього майже ніколи не звертали уваги, ніхто, і це здавалося чарівним подарунком наоста… 

З пальців просто під шкіру полилась сила, від якої зір став краще, а те-холодне відступило. Голод і спрага повернулися знову, але, мабуть, це означало, що тіло вирішило ще поборотися. Однією рукою притиснувши кошеня до груди, ельф заскочив в сідло і знову кудись помчав лютим галопом. Він був теплий, набагато тепліший зрадливого сонця, і кошеня замуркотіло від нестримного щастя, урочисто притягнувшись бути найбільш чемним, вдячним, слухняним і лагідним створінням у світі. 

Так кошеня почало свій шлях до хабарника-рецидивіста з жахливою репутацією.

🐾🐾🐾

Будинок був типово-ельфійський — притиснутий до величезного дерева і дуже красивий, хоча поруч зеленіла нетипова чималенька грядка. Втім, як слід розглянути майбутнє житло часу поки що не вистачило. 

Всередині кошеня ніби потрапило в вихор: спочатку опинилось в тазу посеред мильного шторму, потім посеред рушникового урагану, потім його бігом принесли на велику простору кухню з безліччю банок, склянок і чудернацьких приладів. На вікні стояв горщік з поїденою майже під корінь травою, наче там кінь пасся.

Безперервно поглядаючи на годинник, ельф спішно налив в мисочку води, жбурнув кошеняті шмат риби (справжньої смачнючої риби!!!) розміром з двох кошенят, потім зварив собі каву  — все настільки на бігу, що його аж заносило на поворотах.

З урчанням наминаючи рибу, кошеня все ж поглядало, як новий хазяїн з чашкою кави в руках рухнув на стілець, розкрив ноутбук, видихнув і, набувши незворушно-пафосного вигляду, почав тарабанити по клавішах.

На деякий час в кухні запанували спокій і майже повна тиша. Кошеня зі стогоном щастя поглинало рибу. Новий справжнісінький хазяїн щось ніби як спокійно печатав — втім, час від часу поглядаючи то на годинник, то у вікно. 

Коли рибина була повністю утрамбована всередині, здалеку знову почувся стукіт копит — цього разу неквапливий і легший, ніби від поні. Далекій жіночий голос мугикав якусь пісеньку. 

Хазяїн повільно видихнув, глянув на стелю, ніби у пошуках підказки на загадку — після чого знову почав неквапливо печатати, буквально випромінюючі ауру ельфійської величі, гідності й вищої мудрості. Лише коли вершниця наблизилась, він глянув у вікно й спокійно усміхнувся, піднімаючись:

— О, привіт. Зачекай, зараз допоможу з сумками.

Проходячи повз кошеняти, він нахилився, погладив його по голові й прошепотів: «Пробач, але тобі вона нічого не зробить». Те нічого не зрозуміло й лише вдячно гикнуло.

Деякий час з вулиці було чутно голоси — хазяїн розвантажував поні, заразом розповідаючи про нового жильця (правда, з розповіді чомусь виходило, що той сам прибився до дому, але яка різниця). Вже за кілька хвилин він повернувся в супроводі милої низенької пані — і схопився за серце, мало не впавши:

— Еру всемогутній! Очам не вірю! Він з’їв твою траву!

Пані повільно вперла руки в боки й з посмішкою підняла брову:

— Ту, яку я два місяці вирощувала? Точно він?

— А хто ще? — у хазяїна були найчесніші очі в світі. — Але не свари його, мабуть, просто задумався. Ну, про щось думав, а вона смачна і якось під руку… лапу попала… напевно. 

Кошеня попри все було вдячне, і, щоб врятувати нового хазяїна, набуло відчайдушно травожерного вигляду — такого, що поряд з пасовищами мали розвісити його постери з написом «Розшукується». Пані на мить закотила очі, пирхнула й розкрила дверцята однієї з кухонних шухляд. Всередині була яскрава лампа і горщик з пишною травою:

— Правду каже моя бабуся, цю траву в дублікаті треба тримати. Ну і як його назвемо? 

Здається, гроза минула. Хазяїн з полегшенням видихнув:

— О, ну то добре. А ім’я… м… — він приклад палець до губ і в задумі наспівом продовжив: — Vanima? Megilindir? Lingwe? Nukumna?

Ім’я! У нього буде справжнє ім’я!!! Кошеня рухнуло набік і почало викачуватись, щоб показати радість. Подивившись на його кульбіти й знову пирхнувши, пані резюмувала:

— Хай буде Бряк.

Скоро вони вийшли, але хазяїн трохи затримався, тишком потріпав Бряка по голові й дав йому ще ковбаси.

Так Бряк став на криву стежку хабарництва.

Решта дня пройшла напрочуд чудово. Бряк наївся досхочу вперше в житті, погуляв по подвір’ю, познайомився з конем та поні, розказав їм, який щасливий, провів інвентаризацію мишачих нір. Шкода тільки, що вже від самого знайомства з хазяйкою на його репутацію лягла тінь, але він був впевнений, що виправить це найближчим часом.