62

- Зоряно, якщо бути відвертим, то пригощати мені тебе особливо нічим. Максимум, на що спроможна моя скатерть-самобранка , то це бутерброди і печиво, - Вадим ставить на стіл вазочку з печивом і цукерками.

- Вадиме, ти ж знаєш, що мені досить одного чаю, - я вмощуюся за столом, роздивляюся свого хлопця.

- Дивна ти, Зоряно. Особлива, - Вадим сідає навпроти мене і ми деякий час дивимося один одному у вічі.

- Чому ти звернув увагу на мене? Адже я набагато старша за тебе. Сім років – це суттєва різниця. Навіть, якщо хлопець старший за дівчину на стільки, а не навпаки. Чому?

- Зоряно, тебе реально грузить моя увага до тебе? А якби ми зустрілися у нічному клубі і я не говорив, що я ще школяр? Ти б прийняла мої залицяння? Чи ти зі мною з толерантності?

- Не треба зараз моделювати жертву і переможця. А щодо раптової зустрічі, то я побачила, що тебе сприймають не таким, як ти є насправді, - я красномовно подивилася на хлопця.

- Мар’яна? Було таке. Але то вже в минулому.

- Серйозно? А мені так не здалося. Та дівчина реально дала зрозуміти, що я якось не вписуюсь у вашу молодіжну ідилію.

- Зірко, я не праведник. І на моєму рахунку вже є список тих, з ким набувають досвіду. Я це не заперечуватиму. Але  то все радше для забави, - він відпив чай і подивився на мене. – Якщо вже мова зайшла про це, то я б хотів сказати тобі, що до тебе я маю особливі почуття. Знаєш, це щось на рівні залежності. Коли тобі просто необхідне щось або хтось і ти нічого з цим не можеш зробити… - він дивився на мене, а я не знала, як мені сприймати цю інформацію. Адже, по суті, Вадим зізнавався мені в почуттях.

- І знаєш, мені не соромно говорити про це. І я не нав’язуюсь тобі. І не триматиму, якщо ти вирішиш припинити ці стосунки. Але без тебе я не уявляю свого життя, - Вадим замовк, втупившись поглядом кудись за мою спину. У кімнаті повисла важка тиша. Чай давно захолонув. І взагалі, здавався зараз зайвим.

- Вадиме, все насправді дуже серйозно. Ти навіть не уявляєш, що мені світить за стосунки з тобою. Ти – учень. У даній ситуації ніхто не братиме до уваги твій зовнішній вигляд чи вік. Просто ти ще учень. Я можу полетіти зі школи без подальшого працевлаштування, - я випалила все це не дихаючи. Я сказала те, що не давало спокою, що висіло над нами, наче домоклів меч.

- Зоряно Олександрівно, я все це чудово розумію. І наскільки від мене можливо, максимально контролюю ситуацію. Жодного разу я не дав причини комусь щось запідозрити, - хлопець встав з-за столу і підійшов до вікна. – Знаєш, я стільки всього встиг побачити і пережити за свої роки, що зараз мало чому дивуюся і мало чого боюся. А от тебе втратити страшенно боюся… - він вимовив ці слова, не повертаючись до мене, все так дивився у вікно.

Я теж тихенько піднялася  зі свого стільця і підійшла до Вадима. Він стояв спиною до мене, засунувши руки в кишені.

- Так не втрачай… - я прошепотіла ці слова, торкаючись до його плеча. Із вікна з вулиці у кімнату лилося світло ліхтарів. Сніг, що пролітав, створював дивні узори з тіней. Я дивилася на профіль юнака і вкотре переконувалася, що він – надійний, той, хто не зникне зненацька, не зрадить. І це не просто почуття толерантності, як зазначив Вадим. Це щось, що йде з душі. Почуття, які сплетені з емоцій. Поки що я не можу скласти формулу цих почуттів, але, можливо, я просто боюсь собі зізнатися…   

- Зоряно… - Вадим пригорнув мене до себе і зарився носом у моє волосся, цілуючи його. Це класне тепле відчуття захищеності. Я хочу бути з ним. Будь, що буде.