60

Я висмикнула руку і відступила на крок назад. 

- Вадику, ти ж запросиш мене в гості? - дівчина що називається "в упор" робила вигляд, що не помічає мене. Я мріяла опинитися в цю мить у своїй квартирі, але моє Я вирішило, що зараз саме час отримати порцію приниження, щоб опуститися на землю.

- Мар'яно, доки ти мене дойматимеш? Мені викликати поліцію? - здається, Вадим був не надто радий такій зустрічі. І, здається, поводив він себе не награно.

 - Ну що ти, любий? Я всього-на-всього хочу твоєї уваги. Ти давно не з'являвся у нас, номер заблокований,  то вирішила дізнатися, як ти.

Я стояла і просто спостерігала за цим цирком. Хоча ні, цирк був у мене під вікнами, а це ціла шекспірівська трагедія. Зате я тепер точно знаю свою роль у цьому спектаклі. Жорстоко, але дохідливо. 

- По-моєму, я дав чітко зрозуміти, що між нами все скінчено. Йди додому і не принижуйся. Ти вже давно не моя дівчина. Ти - моя проблема, - з цими словами він дістав ключа і притиснув його до магніта. Я ж все ще стояла, мов вкопана. 

- Зірко, ходімо, на ніч збирається на мороз,- Вадим демонстративно взяв мене під лікоть і легенько, але рішуче підштовхнув до дверей. Я ж не знала що робити і рефлекторно зробила кілька кроків. 

 -Вадику, невже ця шльондра краща, ніж я? - я обернулася на це доволі риторичне запитання, але Вадим мене випередив. Одним кроком він опинився біля дівчини і навис над нею грізною скелею. Я мимоволі втягнула шию в плечі.

- Ніколи. Чуєш? Ніколи більше не з'являйся біля цього під'їзду. Шльондру я тут бачу лише одну. Це твоя робота. Розумію. Але не смій навіть думати такі речі про мою дівчину.

-  Я теж твоя дівчина! - Мар'яна перейшла на крик. - І ти кохаєш мене! Не проганяй мене! Я хочу початив все спочатку! Ти потрібен мені! - у світлі ліхтаря ця дівчина справді мала нещасний вигляд. На секунду мені стало її шкода. Схоже, вона дійсно його кохає, якщо опустилася до такого рівня приниження. Зелененький черв'ячок почав гризти мою совість: я зайва. Безперспективна зайва деталь...

- Ти не потрібна мені, і з самого початку я нічого не обіцяв тобі. І ти знала про це. Мар'яно, забирайся додому. Чи мені варто зателефонувати твоєму брату? - при цьому питанні дівчина перестала хлипати і подивилася на Вадима пререченими очима. 

- Не треба, прошу... Ти ж знаєш... - тепер вона співала іншої пісні. Все ж цікаво, чим завершаться ці перемовини. 

- Ну тоді сама, своїм ходом. Інакше влаштую грандіозні проблеми, - Вадим взяв її за плечі і подивився в очі. - Не тупи, Мар'яно. Я не настільки благородний, щоб терпіти твої вибрики щоразу. 

Він відступив від неї крок і дістав телефон.

- Дем'яне? / Привіт! / Бро, прискоч забери свою малу від мене. Точніше, від мого під'їзду. / Ага.  З мене ящик, - він натис пальцем на дисплей і подивився на дівчину. 

- Все. Це був останній раз. Запам'тай: я покидьок. Мерзотник. І все таке інше. 

Шелест падаючого снігу розрізало чавкання шин. На подвір'я заїхала автівка.  З неї вийшов кремезний парубок, привітався з Вадимом і згріб нещасну дівчину жужмом. Вона мовчала. Схоже, це була якась їхня спільна трагедія. 

Коли машина поїхала, Вадим піднявся до мене. Тільки зараз я зрозуміла, що вже страшенно замерзла. Він обійняв мене і прошепотів у волосся "Вибач". Здається,поки що я розтанула. Але не надовго. Ми  мовчки піднялися в його квартиру. Я не знала, що казати, а Вадим,здається, завис у своїх думках.

Ну норм такий собі вечір. Романтика...