56

На місто спускалися сутінки. Віддані своїй роботі ліхтарі вже освічували дорогу, вулиці. В салоні авто тихо грала музика – якась радіохвиля бажала всім приємного вечора. Тепло салону приємно зігрівало, окутуючи своєю магією. Я дивилася на дорогу, рахуючи зустрічні авто, збиваючись кожного разу. Вадим, виявляється, класний водій,  з ним абсолютно не страшно. Цікаво, коли, де і за яких умов він навчився так добре водити? Мабуть, це все з тієї сторони його життя, куди він мене не підпускає.
-    Про що думаєш, Зоряно? Зважуєш плюси-мінуси? Чи не зробила  помилку, відповівши на почуття школяра? – Вадим говорив це, як очевидність.
-    Ні, я не думаю про це. Якщо ти хочеш чути розкаяння чи якісь моральності, то вибач, розчарую. Я думаю про інше: чому ти звернув увагу на мене і як ми далі будемо приховувати наші стосунки? – це найголовніше, що мене справді дещо бентежило.
-    Зоряно Олександрівно, якщо Ви не пам’ятаєте, то увесь час до сьогоднішнього дня, з нас двох якраз я контролював усю цю ситуацію. Чи не так? – Вадим повів бровою красномовно підкреслюючи запитання інтонацією.
-    Так, юначе, я це пригадую. І щиро вдячна, що не даєте померти моїй репутації.
-    О таак, я той, хто тобі її капітально псує і той, хто її бережливо рятує, - він посміхнувся і  звернув праворуч – провулок, що веде до мого будинку.
Ми під’їхали до мого під’їзду. Мотор стих. І ми мовчали. 
-    Вадиме, а можна ти мені дещо пообіцяєш? Тільки не починай ідеалізовувати все. Якщо раптом ти захочеш покинути мене, ти це скажеш мені прямо в очі, а не зникнеш раптово внікуди. Ок? – я ледве упізнала свій голос, зараз я поводилася так, наче просила милостиню,  а зсередини шкребли коти.
-    Зоряно, ти що? Я навіть чути таке не хочу! – Вадим нахилився до мене і запустив руку у волосся.- Ти єдина, хто мені потрібна. Яяяк тебе можна кинути? Ну що ти, маленька? Ти найкраща дівчинка у світі! Ти стала сенсом мого життя… - він тепло шепотів мені  у волосся, а по моєму тілу бігали мурашки від його гарячого дихання і цих щирих юнацьких завірянь. Як би я хотіла, щоб це було саме так…
Вадим нахилився і ніжно доторкнувся до моїх уст. Не нав’язувався, а просто дав зрозуміти, що я для нього значу. 
Не зважаючи на всі розставлені крапки, ми все ще залишалися вчителька-і-учень. Не знаю, чи зникне цей бар’єр… Я не можу собі дозволити більше, ніж є зараз. 
Ніжний поцілунок переріс у пристрасний і владний з боку Вадима. Хвиля збудження наростала зі швидкістю світла. Я відчувала, як внизу живота збиралося на грозу, а тілу стало жарко. Ми обоє важко дихали. Раптом Вадим відсторонився.
-    Думаю, зараз не варто продовжувати, - він облизнув свої губи і подивився на мене. – Боюся втратити репутацію галантного кавалера раніше визначеного часу. 
-    Ох, Вадиме, схоже із нас двох голова працює лише в тебе), - я сміюся і відчуваю, що ця легкість, що присутня у нашому спілкуванні, мене затягує. Мені зовсім не соромно, а навпаки просто і звично. 
-    Що ж, Зоряно Олександрівно, торжественно обіцяю завтра з’явитися у школі і більше не пропускати уроків! – Вадим весело пускав бісиків своїми блакитними очима, які зараз від бажання ставали сірими.
-    Крамаренко Вадим, тобі доведеться сумлінно виконувати свою обіцянку, інакше, заловлю, коли з’явишся у школі, змушу після уроків відпрацьовувати весь пропущений матеріал, - у самої по тілу пройшов заряд від сказаного, а погляд мого Валима став ще мутнішим.
-    Оох, пані вчителько, якби Ви знали, що Ви щойно сказали… - він знову нахилився і знову владно заволодів моїми устами. 
Це щось. Такий розряд збудження і похоті. Ще трохи і я махну рукою на всі моральні приписи. 
Так не має бути!!!!! 
«Але ж…» - відповідає мені моє друге Я.
-    Що ж ти робиш зі мною, Зоряно… - хрипло видихає Вадим і знову цілує з натиском. 
Мені хочеться більшого. Моє тіло просить тепла, яке дарує Вадим. Але він відсторонюється і різко виходить з машини, закурюючи сигарету. 
Я ще важко дихаю і намагаюся привести в порядок свої думки, відчуття і бажання. Зізнаюся собі: я хочу Вадима. І схоже, це взаємно.
Я виходжу з машини і підхожу до Вадима. Вдихаю його аромат, що змішався із запахом нікотину. Це наркотик. Милуюся його обличчям. У свої вісімнадцять він виглядає років на двадцять три-п’ять. Правильні риси, чіткі лінії обличчя. Він капецьно уважно слідкує за собою. Весь такий «з голочки»: модна зачіска, яка безумно йому личить, стильний одяг, що дивним чином підкреслює його мужність і легкість водночас. Він допалює сигарету і кидає окурок в урну. Дивиться на мене примруженими очима. Погляд гіпнотизуючий.
-    Зоряно, мені дах зносить… Знаєш, якщо не хочеш продовження цього вечора, то краще підіймайся на свій п’ятий поверх. Заради всіх наук прошу…  - він дивився на мене так, що я розуміла, що він каже правду.
-    Ок, я піду, так буде краще для нас обох. Поки що. Сподіваюся побачити тебе завтра на уроці. Цілим і неушкодженим, - ці слова я вимовила з натиском, красномовно повівши брівками. 
-    Я пообіцяв, - голос хлопця був низький і з оксамитовим відтінком, хриплий. – Добраніч, моя Зірко, - він знову поцілував мене, але короткий поцілунок, не більше. Підштовхнув мене до сходів і коли я закрила за собою двері, поїхав. 
Порожня квартира зустріла мене вечірнім затишком, що розливався по кімнатах. Що ж, хочу цього разу не залишитися ідіоткою. Блін, все дуже складно. Чи просто? Хз…