55

Робота роботою, а Вадим не йшов із голови. Треба подзвонити до нього. Хоча, навіщо? Я йому не нянька. І що я йому скажу? Все. Відкидаю всі думки. Збираюся додому. Після вчорашнього я взагалі сердита на нього. 

Як завжди, іду не поспішаючи. Вже морозяно. Хочеться зими. Хочеться снігу. Хочеться чекати щорічного новорічного дива, казки. Але замість цього я бреду холодною вулицею і не хочу додому. Раптом позаду мене зупиняється авто. Своїм тихим шумом воно вирвало мене з полону думок. Я здригнулася і пришвидшила крок. 
-    Зоряно Олександрівно! Почекайте! – від цих слів я ще раз здригнулася, бо це був голос Вадима. Зупинилася. Обернулася.
-    Доброго дня, Зоряно Олександрівно, я хочу поговорити з Вами, - Вадим дивився на мене океаном своїх блакитних очей. А я не знала, сміятися, чи плакати.
-     Добрий  день, Вадим, ти хочеш виправдати свою відсутність на уроках? Можеш не напрягатися – напишеш пояснювальну класному керівнику, а вона, за потреби, скаже мені, - я намагалася бути строгою і стриманою. Треба було тримати дистанцію. 
-    Зоряно… - я примружила очі, - Олександрівно, нам треба поговорити, - голос Вадима набув твердості і категоричності. – Прошу, давайте поговоримо. Сідайте в машину, я Вас довезу, - він кивнув на автівку. Рено темно-синього кольору. Ну норм так, іномарка. Досить непогана…
Я вирішила, що вже поламалася трошки, можна послабити оборону фортеці.
-     Добре. Тільки без зайвих інсценізацій, - я красномовно одарила його поглядом.
-    Ясна річ,- відповів Вадим і відкрив переді мною дверцята.
В салоні смачно пахло ванількою. Хех, іронія долі – в Андрія в авто теж висіла бочечка з аромамаслом ванілі. Тепло одразу огорнуло плечі. Вадим впевнено тримався за кермом. Знову паралель з Андрієм – тоді я так само думала про нього. 
Ми мовчали. Ніхто не наважувався порушити цю мовчанку. Я все ще була сердита за нічну виставу під моїми вікнами, а Вадим, схоже, просто не знав, із чого почати.
-    Зоряно Олександрівно, як пройшов Ваш робочий день? Що нового в школі? – його голос звучав дещо відсторонено і водночас здавалося, що там, в глибині закіпає лава, яка ось-ось вирветься назовні.
-    Знаєш, Вадиме, щоб знати, що відбувається у школі, треба до неї ходити. Ваш клас попросив мене допомогти вам у підготовці святкувати Новий рік, - я дивилася на дорогу. Мій будинок ми вже проїхали. А я й не збиралася про це говорити. Та й Вадим, схоже, теж не зовсім хотів довозити мене додому. Ну що ж, нехай так. Значить сьогодні ми  маємо поговорити і розставити всі крапки над «і».
-    Правда? А як же наша класуха? – Вадим кинув на мене здивований погляд.
-    Не знаю. Я ще не зовсім погодилася, - я все ще дивилася на дорогу. Ми виїхали на дорогу, що вела за місто. Де-жа-вю. Та що ж це таке? Я тепер постійно буду все з Андрієм порівнювати??
-    То ми тепер будемо частіше бачитися? Адже підготовка – це ж репетиції? – у погляді Вадима з’явився вогник, який нагадував лукавство і веселість.
-    Не факт. Я ще нічого толком не пообіцяла. І взагалі, приходь у школу – там тобі все розкажуть однокласники. І ще за тобою жахливо скучає Світлана. Вона місця собі не знаходить через твою відсутність, - цю промову я намагалася виголошувати якомога холодніше і подумки корила себе за те, що мене нервує симпатія Світлани до цього хлопця.
-    Невже? Мій Світлячок хвилюється? – Вадим награною турботою у голосі змусив моє Я відкласти дешевий жіночий роман і одарити його спопеляючим поглядом. І взагалі: Світлячок??? Що це за ніжності?
-    Ем, не знаю, хто вона там тобі, але , здається ми вже давно проїхали мій будинок і мою вулицю. Ти хотів зі мною про свою….- я кинула на хлопця погляд, повний злості (скоріше злилася на себе, ніж на нього, хоча – ні), - Світлану? Тому зупинився посеред вулиці? – я злилася сама на  себе, бо мені було вкрай некомфортно говорити з ним про якусь іншу дівчину. 
-    Хах, Зоряно Олександрівно, Ви ревнуєте?  - він з’їхав на обочину і зупинився. Всім корпусом повернувся до мене і кілька секунд просто пильно вдивлявся в мої очі. А потім легенько провів кінчиками пальців по моїй  щоці, нахилився і поцілував. 
Я скучила за його поцілунками. Він умів бути і обережним, і владним. Я відчувала, що він вміє тримати ситуацію під контролем. Та що там відчувала! Я знала це! Адже саме він контролював наші секундні зустрічі у коридорах школи, слідкував, щоб ми не спалилися, тоді, коли я мліла від вибухів адреналіну з присмаками забороненого бажання. Його поцілунок був недовгим, але заспокійливим. Я ніби відчула його слова, які він, відсторонившись, озвучив:
-    Зірко, люба, невже я ще не довів тобі, що мені потрібна лише ти? Я засинаю і прокидаюся з думками про тебе. Я став обережнішим на роботі, щоб не втрапити у халепу і банально залишитися живим, бо хочу бачити тебе, чути тебе і відчувати тебе… Здається, ти потрібна мені не тільки як вчителька, а як … - він замовк, а я дивилася на нього своїми зеленими великими очима, які від почутого, здається, стали ще більшими. – Ти потрібна мені, як дівчина, без якої я не уявляю свого існування. - Вадим заглядав у мою душу через мої очі.
Ми дивилися одне на одного і не наважувалися порушувати мовчанку, яка повисла між нами.  Саме сьогодні і саме тут я маю зізнатися собі, що маю почуття до цього непередбачуваного хлопця. Вся моя злість щодо його поведінки зумовлена тим, що він мені небайдужий. 
-    То ти віриш мені? – Вадим запитував це з нотками надії у голосі.
-    Так, Вадиме, я вірю тобі, -  я вимовила роздільно кожне слово. Мабуть, для того, щоб самій впевнитися у тому, що кажу. Я відвела погляд і подивилася у вікно. – Вадиме, ти мені теж небайдужий… - я відчувала себе малолітньою школяркою, а не дорослою дівчиною.
За вікном почав пролітати перший сніг… Перший сніг? Я виглядала його майже тиждень, а він пішов саме сьогодні, коли я тут з Вадимом виясняю стосунки! 
-    Вадиме, поглянь, перший сніг! – я відкрила дверцята і вийшла з машини. Наче маленька дівчинка, підставляла долоні сніжинкам і посміхалася. 
Вадим все ще сидів у авто і спостерігав за мною. Потім він теж вийшов до мене, підійшов з-за спини і обійняв, зарившися носом у моє волосся, у якому вже заплуталися перші сніжинки. Я все ще ловила їх долонями, а мій Вадим обіймав мене. Потім він повернув мене до себе і поцілував. Він тримав моє обличчя своїми гарячими долонями, а я спочатку не знала, що мені робити, а потім обійняла його за талію, заховавши руки під його куртку. Наш поцілунок був солодким і теплим. Поцілунок з присмаком першого снігу. А сніжинки падали і кружляли навколо нас у дивовижному танці.
 Поцілунок з присмаком першого снігу… Це надзвичайно солодко. Надзвичайно казково. Це просто надзвичайно…