53

Вечір. Кава. Вікно. Три слова, які описують моє життя. У мої-то двадцять п'ять!

Тидик

"Привіт, найсолодша і найспокусдиаіша вчителько! Я скучаю за тобою. Хочу відчувати тебе..."

Що? Щось не клеїться. Що за опечатки? І що це за відвертість?? Вадим ніколи не дозволяв собі таких слів.

Тидик

"Крихітко, давай сьогодні розважимося з тобою Я заїду за тоблю"

Блін, це вже не смішно. Що за хрєнь? Це мій Вадим мені пише? Дві версії: або у нього викрали телефон і вирішили прикольнутися, або він... п'яний??? 

Сиджу і тупо дивлюся в екран свого телефону. Що ж за пропозиції надійдуть далі?

Раптом у темноту квартири доноситься жахливий звук сигналу авто і якісь крики. Я не одразу розумію, що відбувається, але жіноча допитливість штовхнула мене ліктем під бока, провокуючи подивитись у вікно. Шум не припиняється і я, не вмикаючи світла, прямую у спальню.

Це жесть. Під під'їздом, під моїм під'їздом стоїть авто, біля нього виписує якісь кренделі ... Вадим? О філологіє! Він щось голосно кричить. І аналізуючи траєкторію його рухів, він кричить.. у мої вікна!!! Я вслухалася. Чесно кажучи, ніяк не хотілося псувати свою білу-пухнасту репутацію перед сусідами. Але той хлопець вигукував щось, називаючи моє ім'я! 

Я стояла і тупо дивилася у вікно. Просто, я не знала, що мені робити... Вийти до Вадима і заспокоїти його? Чи ігнорити цей спектакль і сподіватися, що все це скоро закінчиться? Ага, цей актор однієї ролі не збирається завершувати свій виступ. Вадим викрикує моє ім'я і повідомляє усім мешканцям нашого під'їзду, що кохає мене і не уявляє свого життя без мене.

Ну звісно, це нормально. Хлопець зізнається дівчині у коханні. Так, буденність. Ми всі під'їздом тут частенько таке спостерігаємо... Звичайно, це сарказм.

Але реалії зараз у мене під вікнами. На галас Вадима почали реагувати сусіди. Хтось просто крикнув, щоб він забирався звідси, хтось погрожує викликати поліцію. А якийсь чоловічий голос підтримав мого залицяльника. 

Єдине, що втішає у цій ситуації - зараз ще тільки восьма вечора. І йому точно вже не припишуть хуліганство. Я дивлюся у вікно і не розумію, чому зі мною це мало трапитися. Жила собі спокійно, нікого не чіпала, і на тобі!

За вікном той голос, що підтримав Вадима у його пориваннях, вже пропонує йому свою допомогу, а бабуся з другого поверху вкотре обіцяє викликати поліцію. А я все стою біля вікна, не знаючи, що мені робити. І тільки тоді, коли бабуся кричить, що вона останній раз попереджає, я починаю діяти. Накидаю на себе куртку і вскакую у кросівки (вони опинилися на видному місці. У листопаді!), хапаю ключі і вилітаю з квартири.

По сходах збігала дуууже швидко. А раптом і справді сусіди викликали поліцію? Треба негайно проганяти звідси Вадима.

Двері під'їзду зрадницьки запищали. В обличчя війнуло мозним холодом.

 - Моя Зоряно! Ти вийшла до мене! - Вадим був п'яний. Це виявилось фактом. 

 - Вадиме, що за цирк ти влаштував? Навіщо ти приїхав сюди? Чому ти п'яний? - я заводилася, бо мені вся ця комедія не здавалася смішною, а Вадима взагалі хотілося послати до біса.

 - Зоряно, ти знаєш, що ти стала моїм життям? Я довго не наважувався тобі зізнатися... - він нахилився до мене, щоб обійняти, але я відступила назад.

 - Вадиме, не ламай комедію! Хто тебе привіз сюди? Сідай у машину і забирайтеся звідси! - я з надією поглядала на авто, сподіваючись, що зараз звідти вийде адекватна людина, яка забере Вадима зі сцени. Але ніхто не виходив. Вадим таки згріб мене у свої обійми і зарився обличчям у моє волосся. Десь глибоко-глибоко у душі мені хотілося, щоб так було. Але не зараз.

 - Вадиме, прошу, їдь додому. Сьогодні ти зробив велику дурницю. Поговоримо пізніше. Мої сусіди можуть викликати поліцейських...

 - Зірочко, якби ти лише могла уявити, у якій сраці я був... - хлопець відсторонився і, тримаючи мене за плечі, подивився  в очі. - Я просто щасливий бути зараз тут з тобою...

- Я бачу твою "сраку". По-моєму, ти не виліз із неї, щоб припертися сюди, - я була дуже зла. Але щось у душі кололо голочкою докору сумління. Почала з'являтись... жалість? Нєє...

- Зірко, я хотів бачити тебе, бути з тобою...Розумієш, мені ніхто не потрібен, крім тебе, - якось підозріло Вадим став серйозним і намагався концентруватися на словах, - я хочу бачити тебе щодня, чути твій голос, милуватися твоєю посмішкою...

- Чому твій друг не виходить з авто? Чому він не забрав тебе звідси? - зараз я явно не була налаштована слухати риторичні зізнання. Треба завершувати цю виставу.

- Друг? Ти про що? - брови хлопця підскочили від здивування. - Немає ніякого друга. Я приїхав до тебе сам. Це моя машина. 

СТОП! Він був за кермом у нетверезому стані?? 

- Ти зараз серйозно? Вадиме, ти розумієш, що ти кажеш? І що робиш? - ось тепер я готова вибухнути. - У тебе є гроші? - я вирішила, що зараз же викличу йому таксі, а машина нехай тут заночує. У нас спокійний двір і тут стоять кілька авто. Ну не до себе ж його вести?

- Є, - спокійно відповів Вадим. - А тобі треба гроші? Скільки? - він поліз у внутрішню кишеню куртки.