51

Зоряна

Тидик

"Привіт, моя солодка залежність. Як сумлінний учень, попереджаю, що на уроці мене не буде. Не питай, чому. Жахливо скучив за твоїм поглядом. До завтра".

Красномовності Вадиму не позичати. Говорити так, наче мед у вуха лити, він вміє. А от те, що він пропустить самостійну роботу, трохи злить. Я, звичайно, не претендую ні на що, але... Але іноді мене реально злить, коли він ось так зникає. Правда, слава богу, ненадовго, але десь в глибині душі я хвилююся. Ось і зараз. 

Надворі сьогодні морозно, синоптики прогнозують сніг. З кожним днем доводиться звикати до холоду. Єдине, що радує, це те, що за три тижні Новий рік. Я хочу свята. Як маленька дівчинка чекаю ялинку і подарунки. Треба сьогодні потягнути Іринку погуляти по магазинах, придивитися новеньких ялинкових іграшок.

Ще два уроки - і додому. Фу, кожного року одне і те ж. Цей хоч-і-делеко-але-передноворічний-хаос просто не залишає часу на життя. Сьогодні у мене вільний вечір, тому шопінг - це терапія. А в парі з психологом - так взагалі найдієвіші ліки. 

Провівши уроки, набираю подрузі.

 - Привіт, Іринко, як справи? Чим плануєш займатися після роботи?

 - Привіт, Зірко, рада тебе чути! Ми з Максом збиралися в кіно. Підеш з нами? Чи ви з Вадимом будете? - голос подруги був веселий і збуджений. Всі мої плани самі собою прозорими привидами зникли у безвісті хмар.

 - Ні, дякую, Іро, я не можу сьогодні, багато уроків. А з Вадимом тим більше не можу. Він сьогодні зайнятий.

 - Ой, Зірко, то ти сама? Стривай, то ти, може, щось хотіла? А я ось так випалила тобі свої радості... - голос подруги змінив відтінок. Але це, скоріше, був награний сум, бо Іра навіть з дисплея телефону світилася гарним настроєм.

 - Ні, я чесно нічого не хотіла, просто просто запитала, чим ти будеш займатися після роботи, - я тяжко видихнула, - правда, просто. Бажаю вам гарно провести вечір! - у моєму голосі було звичайно ж менше ентузіазму, але я постаралася.

 - Дякую, подружко! Тобі теж! Не загубись у своїх уроках!

Я натисла на червону кнопочку. Ось тобі й радість шопінг-терапії. Піду сама.

Зібравши всі свої речі, я, одягнувшись, вийшла на вулицю. Вже надвечірок. Темніє рано, тому наше місто вже приміряє на себе яскраві блискучі образи, які у прямому сенсі світяться міріадами гірлянд і різних вогників. 

Отже, сьогодні я маю можливість побути на самоті і вкотре спробувати розібрати все по полицях. 

За цей час, що ми  з Вадимом - кхм- зустрічаємося, між нами не було нічого такого, за що б довелося горіти у пеклі. Ну, майже нічого. Звичайно, ми цілувалися. Ми цілувалися у школі! В порожніх коридорах, коли випадково зустрічалися там. Хех, моя совість ще має шматочок незаплямованості - ми жодного разу не домовлялися, щоб навмисне влаштувати собі міні-побачення під час уроків. Мене весь час корить сумління. Я чудово розумію, що це абсолютно неправильно- заводити стосунки зі своїм учнем. Але, йому ж уже вісімнадцять років! Він  повнолітній! І я не планую з ним жодних непристойностей! 

Здійнявся вітер і довелося пришвидшити ходу, бо не хотілося промерзнути вщент. Та раптом мені капецьно захотілося звільнитися від цієї хмари думок і  я скинула капішон і підставила обличчя вітру. Холодно, але приємно, освіжаюче. Порив вітру скуйовдив зачіску . Але прикольно. Що ж, черговий вечір самотності. Не звикати...