49

Листопад повільно, але впевнено наближається до зими. З кожним днем стає все холодніше, а наші стосунки з Вадимом набувають нових відтінків. Ми почали частіше бачитися. Погляд Вадима зігрівав мене холодними похмурими днями. Жодного суб'єктивного відношення з мого боку, як вчительки, абсолютно не було ніким помічено. Та й справедливо, бо я вмію тримати паралель між особистим життям і роботою. Мені жахливо подобалося викликати Вадима відповідати, ставлячи йому додаткові питання, а тим часом пускати своїх болотних бісенят танцювати у зваблюючій невидимій посмішці. Тоді його очі робилися сірими і я знала, що після уроків вислухаю нотацію, як маленька дівчинка, що так себе поводити на уроці не можна. Це забавляло. Якщо ми раптом перетиналися у коридорі, Вадим обов'язково дарував мені короткий солодкий поцілунок і наказував більше не потрапляти йому на очі, бо може статися лихо. Звісно, він сміявся.

У такому ніжно-непомітному-ні-для-кого ритмі ми підійшли до новорічних свят. Да, за кілька тижнів так званих стосунків із Вадимом я навчилася щиро радіти кожному дню і майже забула про Андрія... Все б то нічого, та час від часу у голові теленькало одне питання: "Чому він мене кинув?" Я ніяк не могла зрозуміти причину його зникнення. Хотів розстатися, то просто б сказав. Я не горда, не луснула б. Кілька разів ми з Іринкою намагалися з'ясувати цей момент, але той метод терапії, який ми з нею обрали, дозволяв нам лише проговорити епізоди моїх зустрічей з Андрієм, а далі пляшка вина чи шампанського порожніла і ми переключалися на більш суттєві проблеми. 

До речі, як не дивно, Іринка підтримувала мої стосунки з Вадимом. Вона навіть наполягала кілька разів, щоб ми разом сходили кудись відпочити. Я ж категорично відмовлялася. І не тому, що мій хлопець молодший за мене, а тому, що й хлопцем толком назвати його не можу... 

Те, що є між нами, то стосунками важко назвати. Ми зустрічаємося, ніжно і палко цілуємося, він дарує мені квіти, проводить додому, спопеляє поглядом на будь-якій відстані і в будь-якій ситуації. Але я відчуваю якусь віддаленість. Причому, не тільки з мого боку. Він теж поводиться обережно. Під час чергової терапії з Іринкою ми вирішили, що це через те, що ми у школі. І граємо абсолютно різні соціальні ролі. Тут варто про високоморальність думати, а не розбирати стосунки "вчителька-учень".

Але як би там не було, я відчуваю спокій і душевну легкість. Той, чий погляд буває прозорий, як весняне небо, або сірий, наче осінні хмари, дарує мені відчуття піднесеності і якоїсь впевненості. 

Так, саме впевненості. Я почала придивлятися до свого Я у дзеркалі, а мій мозок знайшов на полицях старої бібліотеки том Дейла Карнегі.

Поки що залишається сподіватися, що цей навчальний рік закінчиться благополучно.