46

Школа - це уроки. Це в кожного своя відповідальність. Я спізнююся на урок. Звичайно ж, винна Тамара Петрівна! 

Я мчуся з учительської, що знаходиться на другому поверсі, на третій поверх до своїх восьмикласників. За законами жанру, як і минулого разу, врізаюся у Вадима. 

 - Обережно, нікуди твої восьмаки не дінуться,- він знову тримає мене за плечі і дивиться в очі з висоти свого зросту.

 - Я капецьно спізнююсь. Клята Тамара Петрівна! 

Вадим тихо сміється і обережно бере мене за підборіддя. Його сміх такий теплий і м'який. Наші погляди знову зливаються в один океан. Він нахиляється і обережно цілує мене. Мммм... Хочеться ще. Його поцілунки солодкі. Я закриваю від задоволення очі. Не маючи терпіння стримувати себе, я відповідаю йому. По тілу пробігають зрадники-мурашки. Він тримає дистанцію, але я хочу відчувати його тепло. Стаю навшпиньки, щоб стати ближче до нього.

Кілька секунд розтягнулися на вічність. Я абсолютно забула про обережність. А Вадим ні.

 - Ми не в нічному клубі. Тут може з'явитись хтось, хто не має нас бачити разом. Але я жахливо скучив за тобою, моя вчителько... - він потерся щокою об моє волосся точно так, як це робив Андрій.

 - Дякую, що спускаєш мене на землю, юначе, - я трохи розсердилася.

 - Ще не раз подякуєш, дівчинко, - він торкнувся кінчиками пальців моєї щоки. - А тепер поспішай, бо твої шибайголови тебе зачекалися.

Мене дещо злило, що Вадим так зверхньо спілкувався зі мною, а в той же час, мені це подобалось. І хотілося грати у цю небезпечну гру. За його правилами.

Так, мій восьмий клас мене зачекався. Я швиденько почала урок. На вустах ще тримався присмак поцілунку Вадима. Ух, такий екстрім. Треба це припиняти. 

Ще сьогодні зустріч з Іринкою. Треба після цього уроку їй зателефонувати. 

Мабуть, про Вадима я не буду їй розповідати. Поки що.