45

У школі все, як завжди: біганина, шум і веселощі. Схоже, нашим учням ніяка погода не завадить бути у гарному настрої і сил вистачить не тільки знести дах у нашій школі, а ще й зачепити сусідні будівлі. Мені подобається цей хаос. Я люблю, коли діти жваві, веселі, енергійні. Мабуть, особливість професії вчителя полягає у тому, що ти завжди у русі і завжди серед дітей, що ніколи не дозволить відчути себе надто дорослою. 

Четвертий урок. Одинадцятий клас. Розумію, що я хвилююся. Дякую вищим силам, бо витримки у мене вдосталь. Урок, як завжди, проходить емоційно і жваво. Я люблю цей клас. Вони завжди готуються до кожного уроку і сорок п'ять хвилин пролітають, як десять. 

Звичайно, я помічаю погляд Вадима. Сьогодні він дивиться на мене якось по-особливому. Та й зрозуміло. Зізнаюсь сама собі, що мені приємно відчувати його погляд. Я навмисне не дивлюсь на нього. Активно махаю руками під час пояснення теми, ходжу між рядами парт, час від часу звертаючись до когось із учнів. 

Вадим сидить із дівчиною. Світлана. Він вже давно їй подобається і я не раз помічала, як вони мило спілкуються між собою. Але на уроках вони перемовляються лише технічно, виключно за темою. Проте, я бачу, як вона ловить кожне його слово, кожен погляд. Мене це забавляє, але й злить.

Ще одне моє зізнання - мене дратує увага дівчат до Вадима. Впринципі, нічого ненормального, бо він впевнений у собі красунчик. Але ненормальне те, що мене це переймає! 

Доки учні пишуть п'ятихвилинну самостійну, я роздивляюся дощ у вікні. Все-таки, листопад непередбачуваний. Вже третій день поспіль ми всі у павутинні сірого дощу. Точнісінько як я у павутинні своїх емоцій і невизначеності. Мені треба прийняти рішення. Дозволити Вадиму його юнацькі почуття чи заборонити. А що з цього матиму я? Або радість стосунків, або чергову гіркоту розлуки і самотності. Та біда у тому, що я не сприймаю Вадима, як свого хлопця. Чи це можливо? Чи мене постійно будуть мучити докори сумління??

Тим часом мій одинадцятий вже впорався із завданням. Я важко видихнула, проводжаючи чергову краплину по склу і вже із посмішкою повернулася до класу. Зиркнула на Вадима. Його погляд став сірим. Я вже знаю, це означає щось неладне. Він злий.

Оцінки виставлені, всі задоволені, я швидко покидаю клас. В учительській обговорюють семінар, що має відбутися на базі нашої школи. Мої квочки-колеги крикливі і злі. Мене цей семінар, слава Богу, обійшов стороною, тому я відсторонено втикаю у телефон. 

Тидик

"Зоряно, у тебе щось сталося? Про що ти думала сьогодні на уроці? Я знаю, у тебе зараз вікно. Давай зустрінемось. У кафешці. Чекатиму. Без коментарів."

"Без коментарів" - я пошепки вимовила цю фразу. Це так нормально, що він буде ультимативно ставити ситуації? Хех, а мені це подобається.

Квочки-колеги ніяк не можуть зійтися на спільному. Перемови не стихають. Сьогодні в учительській пекло.

Я тихенько, щоб не заважати їм проводити запеклі дебати, одягаюся, беру свою парасольку і йду у кафешку.

Якраз дзвоник кличе усіх на урок. Відлік часу на побаченні). Дощ не вщухає. Моя лірична натура у кожній краплині шукає риму і слово осені, а в кожній калюжі знаходить якусь осінню історію про двох закоханих, які бачаться востаннє, бо мають розлучитися.

Маячня.

У кафешці нелюдно. Не дивно, бо основний контингент зараз зайнятий - всі на уроках. 

Вадим сидить за вже нашим столиком. Його парасолька розкрита поруч з столом. Я ставлю і свою біля його парасолі.

 - Привіт, - я обережно вмощуюсь на стільці, бо парасолька то не дощовик, низ моєї спідниці мокрий.

 - Привіт, хоча ми вже віталися, - голос Вадима напружений і очі всеще сині.

 - Можна поцікавитися, а чому ти прогулюєш урок? 

 - Щоб побачитися з тобою, - хлопець безтурботно стинув плечима, наче відповідь на моє питання була очевидною. - У тебе щось трапилося? Про що ти думала на уроці? Можливо, потрібна допомога?

 - Ні, Вадиме, нічого не трапилось, все добре, чесно. Просто погода така, думки накривають. 

Схоже, я була непереконливою, оскільки Вадим пильно дивився на мене, заглядаючи прямо в душу.

 - Зірко, я маю знати. Мені небайдуже все, що трапляється у твоєму житті. Ти, впринципі, це вже мала зрозуміти. Я, по-моєму, тобі це вже доводив, - від примружив очі і схилив голову набік. Ммм, красунчик. 

 - Ні, чесно, все добре. Просто... просто думала, що неправильно роблю, спілкуючись із тобою. Так не має бути. Не повинно. І... взагалі, це проти будь-яких моральних законів...- чомусь я затиналася, немов школярка перед аудиторією, то опускала очі, то блукала поглядом по напівпорожній кімнаті.

Вадим мовчки вислухав мої блеяння і взяв мене за руку, якою я,до речі, мнула ні в чому невинну серветку. 

 - Зоряно, докори сумління, звісно, це добре, але не грузись. Таке враження, що я підмовляю тебе піти на злочин, а ти відмовляєшся. До того ж, нічого аморального між нами немає, - він хитро посміхнувся. - Я обіцяю, що не буду переслідувати тебе і кричати всім і кожному, що ти мені подобаєшся.

 - Хех, - тільки і вимовила я. 

 - Ну чесно. Ти не віриш мені?- його очі знову стали блакитними. Мені вже подобалась ця блакить. Надворі все сіре і холодне, а його очі чисті, мов погоже літнє небо. І теплі.