42

Знову вікно. Наша завучка не вміє складати розклад. Уроки розкидані на цілий день і ти відчуваєш себе як те телятко, яке вивели пастися і прив'язали, і ти ніби і на волі, але обмежений. Зібравши папери, я мчуся на третій поверх у канцелярію до дівчат. По ходу відповідаю на смс Іринки, яка нарешті згадала про мене, і, як у поставленому фільмі, врізаюся у Вадима. Папери на підлозі. Телефон ледь утримала. А Вадим утримав мене. Кілька секунд ми стояли і дивилися одне одному в очі. Причому Вадим тримав мене перед собою за плечі, а я стискала у руках телефон.

 - Відпусти, - першою порушила мовчанку я.

- Мені подобається твоя близькість, - його голос залоскотав і змусив мурашок-зрадників пробігтися по тілу.

- Хех, не думаю, що шкільний коридор найзручніше місце для близькості, - я все ж таки стинула плечима, щоб вивільнитися.

- Невже тобі неприємно? - здається Вадим заглядав прямо у душу. І відпустив.

- Я не мала на меті розмовляти про близькість зі своїм учнем, - я кинула погляд з блискавкою на хлопця і почала швидко збирати папери. Тут просто сядь і плач: все змішалося, тепер доведеться витрачати час на те, щоб розібратися з цією кіпою.

Вадим присів мені допомогти і швидко зібрав усі папери. Коли він подавав мені їх, наче ненароком доторкнувся до моїх пальців. Знову мурашки-зрадники пробігли по шкірі.

 - Дякую за допомогу, - я обережно подивилася на нього знизу вгору і на мить затамувала подих. Десь далеко у комірчині серед забутих речей мій мозок знайшов щоденник вражень і показує мені сторінку із записаною історією про почуття. Вадим дивиться на мене, як мисливець на здобич. Мої щоки заливаються рум'янцем. Тиша між нами надто голосна. У коридорі теж зомбацька тиша. Він нахиляється до мене і ніжно торкається моїх гарячих вуст. Це щось. Від цього легкого поцілунку мені стає капецьно жарко. Я вловила аромат його парфумів. Це п'янить. Він провів рукою по моїй щоці, змусивши забути, де ми і що сталося.

Раптом розуміння цієї ситуації постукало до мого мозку у двері і я відскочила від Вадима, мов ошпарена.

 - Вадиме, не роби цього. Ми тут не одні. І, це не клуб. Швидко на урок, - я зробила глибокий вдих, облизнулася, дивлячись йому в очі і швидко пішла коридором, дякуючи Богу, що нас ніхто не запалив. Вадим пішов у протилежному напрямку. Я почула його кроки.

Треба щось робити. Я зовсім заплуталася. Невже я запала на цього самовпевненого красунчика? Цього зараз мені якраз і не вистачало...