36

Вдома на мене чекала порожнеча кімнат. Як завжди. Треба завести кота. Хм, цікаво, чому тоді у кафешці я придумала сказати про того кота?? 

Їсти зовсім не хотілося, але треба було підживити організм хоч чимось поживним, бо на вчорашньому алкоголі довго не протягнеш. То ж на кухню - шаманити.

Через півтори години у мене так зване побачення зі своїм учнем... Що ж, докотилася. Але ми нічого злочинного не робитимемо. І жодних приводів для якихось думок я Вадиму не подавала. Той поцілунок... Той поцілунок вже у минулому. Я про це не згадуватиму. А Вадим? Я не проти, якщо він припише це у список своїх юнацьких досягнень. Головне, що це більше ніколи не повториться. Тут я впевнена.

//

Мій організм щиро подякував мені за вечерю. 

Надворі сьогодні було жахливо холодно. Вже темно. Ось він, листопад, весь із себе - холодний похмурий красень, який дивиться на тебе колючим холодом сірих очей. У такі вечори я обожнюю вмощуватися на підвіконні і дивитися на сонне місто, слухаючи музику. Обов'язково чай чи кава. А ще б гірлянди і темрява. І кіт.

У Іринки сьогодні побачення з отим брюнетом. Схоже на чергову забавку, але вона вже молиться, що це серйозно. Весела у мене подруга). І надійна. Скільки ми дружимо, вона завжди мене підтримувала, допомагала, розраджувала. Приймала мене такою, як я є. З усіма моїми чудасіями.

Цікаво, куди ми підемо з Вадимом? Він сам обере чи дозволить мені?

Раптом тишу кімнати розірва звук смски. 

Тидик.

"Зоряно Олександрівно, вибачте, але у мене з'явилися невідкладні справи. Сподіваюся, що Ви не надто розчаруєтесь і придумаєте, як провести цей холодний вечір".

Ну норм. Просто супер. Тиждень тому мене кинув один мажорик, залишивши одну в абсолютному космосі думок і здогадок. А тепер мене кидає мій учень, який сам запросив мене на це кляте побачення! 

Блііін, раптом стало так журливо... Вовком вити захотілося. Ще й дощ почався. Так смачно періщить по шибках. 

Я заварила ароматної кави, вимкнула світло, вкуталася у плед і, взявши з собою телефон, вмостилася на підвіконні. 

Внизу поспішали машини. Запізнілі перехожі бігли від магазину до магазину, тікаючи від дощу. А мені хотілося плакати. 

Я відчувала себе ображеною дівчинкою, якій пообіцяли купити морозива, нову ляльку і повітряну кульку, а натомість підсунули одноокого ведмедя, вирішивши, що й так пройде.

Краплі дощу малювали на склі обличчя Андрія. Чому він тоді зник? Чому нічого не пояснив? І, якщо він збирався просто легковажно погратися зі мною, то навіщо він возив мене до себе додому? Навіщо говорив мені такі слова? Та ж ми навіть спали в одному ліжку!! Добре, що без наслідків. Хех.

А що я відчувала до нього? Встигла закохатися, тому на душі коти шкребуть? Ні. Це не кохання. Це, скоріше, захоплення. Думаю, скоро пройде. Хоча, з такою погодою хандра тільки ускладнюється, як хворобливий стан.

А Вадим? Що він відчуває до мене? Невже закохався? Тоді ці почуття залишаться в його пам'яті надовго...

Так а чому ж він тоді сьогодні забив на мене? Щось ясно, що нічого не ясно.

Сльози сплівають по щоках в такт краплинам дощу. Тихий холодний вечір. Самотній листопад і самотня я. Не хочу нічого. Тиша в кімнаті, дощ за вікном і самотність. Ми удвох. 

Я одна.