34

У кафешці було не надто людно. Ми знайшли вільний столик. Замовили банально чай і мінералку.

 - То я тепер перед тобою в боргу? Адже ти вчора врятував мене, - я колотила цукор у чашці, роздивляючись людей довкола.

 - Нууу, тут я можу вибрати один із двох варіантів: або скористатися тією ситуацію, що трапилася вчора, або повести себе як справжній джентльмен, - Вадим абсолютно безтурботно посміхнувся, але його блакитні очі зараз заглянули прямісінько в глибину мого зеленого болота. Від цього по шкірі пробігли мурашки і склалося враження, що я перед ним сиджу цілком гола.

 - Я думаю, ти розумний хлопчик, і обереш правильний варіант, - мої щоки знову стали червоними. Я це відчула.

 - Не сумнівайтеся. 

Між нами електризувалося відчуття ніяковості, яке закріплювалося мовчанкою.

 - Зоряно... - Вадим відставив свою чашку і подався вперед, поклавши руки на стіл, - мабуть, Олександрівно, - він пильно дивився на мене, - ти, вірніше, Ви від природи така шальна імператриця? Чи вчора реально просто вийшли за межі можливого?

Я згорала від сорому і ще від якогось незрозумілого відчуття. Зараз за цим столиком з нас двох вісімнадцятирічний хлопець здавався мудрішим, ніж я, його двадцятип'ятирічна вчителька. Я відчувала себе безбашеним підлітком, яка прагне самоствердження. Але мені хотілося чесності. Чомусь, я не хотіла зводити близнюка великої китайської стіни, а навпаки, бажала дійсно поговорити відверто.

 - Чесно? Вчора я перебрала. Проте, у планах значилося моральне перезавантаження. Останнім часом моє розмірене життя зазнало кардинальних змін, які не дуже приємним мулом залягли у душу. І знаєш, такі емоції, що спочатку б'ють ключем пристрасті і казки, а потім виявляється, що все було просто ілюзією. Рятівний круг прибув саме вчасно - моя подруга повернулася із Києва. Вона абсолютна протилежність мені - красива, спонтанна, позитивна, емоційна, приваблива... Знаєш, у нашій дружбі я потребую її покровительства. Вона не дає мені обрости мохом і павутиною. Але на таких рандеву зазвичай вона опиняється у центрі уваги, а я тихенько зникаю... А от учора я захотіла розслабитися і потанцювати... Знаєш, тоді в коридорі я страшенно злякалася... Не тому, що я дівчинка, яка не знає, що таке доросле життя, а тому, що не хотіла бути використаною, - на секунду я замовкла, - та блін, просто нормально не хотіла, щоб мене зґвалтували... Коли я побачила тебе, щиро зраділа, наче так і мало бути. І вдруге теж твоя присутність заспокоювала. Взагалі після ситуації в коридорі, я постійно шукала тебе очима у залі, але не знаходила. Навіть засмутитися встигла. Вирішила, що ти теж мене покинув... Теж...

Зараз мій мозок вирішив познущатися з мене і підкинув картинки наших побачень з Андрієм. Колір чаю нагадував його коньячно-шоколадні очі. Але вони, так само, як і чай, були холодні... 

Вадим мовчки слухав мою сповідь. 

 - Ну якось так... - я подивилася на Вадима і безпорадно здвигнула плечима.

 - Зоряно Олександрівно, а можна запросити Вас на побачення? Давайте зустрінемося сьогодні? Я запрошую Вас у кіно. А потім прогуляємося. Типу, "клин клином вишибають"? Відволічетеся сьогодні від усього, що навалилося. Обіцяю: приставати не буду. Хоча... Той поцілунок залишиться як найприємніша пригода, що трапилася зі мною, - очі Вадима заближчали, а я знову стала червоною.

 - А знаєш, я прийму твоє запрошення. О котрій зустрінемося і де?

 - Ну, якщо чесно, то машини у мене немає і заїхати я по Вас не зможу, тому я чекатиму Вас біля Вашого під'їзду. А там подивимося по погоді - прогулюватимемося, чи скористаємося послугами громадського транспорту, - хлопець тримався впевнено і спокійно. Спокій. Це те, що зараз я хотіла.

 - Ок, о шостій зустрінемось, - абсолютна легкість без єдиного докору сумління погладила мене по голівці "гарна дівчинка". 

Далі ми допили вже холодний чай і пішли назад до школи. Кожен на свій урок: я - як вчитель, Вадим - як учень. Більше до кінця робочого дня митне перетиналися. 

На душі стало легше.