24

Будильник капецьно пунктуальний. Кожного ранку я щиро дякую йому за те, що він добросовісно несе свою службу, але сьогодні я ладна його вбити. Неділя. Ще вихідний. Тааак хочеться спати.  Я накрилася з головою і хотіла заховатися від реальності. Голову почали заселяти думки. Сьогодні я прокинулася вдома. У своєму ліжку. Дивно. Якесь незвичне відчуття порожнечі примостилося біля мене. Хмм, згадала, як у розмові з Вадимом у кафешці клопоталася про те, що у мене немає кота. До чого це? Схоже, мозок ще не прокинувся. Чому Всесвіт такий жорстокий? Як же хочеться спати... Але будильник знову проспівав своєї і я згадала, чому я маю ради неділі прокидатися о дев"ятій. Іринка! Я ж маю її зустріти! 

Ранкові процедури вже не такі болючі, бо в квартирі тепло. Можна не кутатися в плед , а цілком вільно ходити по кімнатах, відчуваючи легкість буття. 

Через двадцять хвилин я вже виходила зі своєї квартири.

Коли спускалася сходами, телефон дзеленькнув смскою. Напевно, Іринка. Вирішила нагадати, що вона скоро вже буде на місці. 

Вадим.

"Доброго ранку, Зоряно Олександрівно! Бажаю гарного дня)".

Сьогодні його смс вже не здивувала. Навпаки, стало якось приємно... Ну просто так, від того, що інша людина побажала тобі гарного дня.

"Дякую. Тобі теж".

Тидик.

Вадим написав, а Андрій - ні. Ну і нехай. Ні, так ні. Маю поставитися до всього, що трапилося, як до чарівної наївної пригоди, яка на деякий час розфарбувала моє життя у золотаво-сріблясті кольори, з присмаком коньяку з шоколадом.

Слава Господу, маршрутка виявилася напівпорожньою. На вокзал я прибула вчасно.

Іринка скидала мені смску з номером колії. Оскільки наше місто ближче до провінційного, ніж до мегаполісу, то все у ньому компактне і зручно розсташоване. А ще швидко запам"ятовується.

Я з нетерпінням чекала, коли зазначений потяг з"явиться на горизонті колій. 

Іринка як завжди мала прекрасний вигляд. Ну як їй це вдається? Навіть після ночі в потязі вона сяє, наче зірка Голівуду на червоній доріжці. Ох, навіть заарканила якогось нещасного! Він з трепетом йшов за нею, тримаючи в руках її валізу.

 - Зіркооо! - Іринка кинулася мені назустріч, забувши про свого носія.

Я бігла їй назустріч. І це не було дивно. Тут, на вокзалі ніхто на нас не звертав уваги, бо всі люди були поділені на дві категорії: ті, хто радіє, що приїхав і ті, хто радіє тим, хто приїхав. А, ще ж є третя і четверта категорії - ті, хто від"їждає і ті, хто проводжає. Тому емоцій на вокзалі вистачає. І ми є частинкою його.

 - Іринко! Як же я скучила за тобою!  Яка ж ти гарна! - я що є сили обіймаю подругу і вона робить те ж саме. 

Ще кілька секунд ми стоїмо, обійнявшись, а потім навперебій починаємо робити одна одній компліменти. 

Іринка має просто чудовий вигляд. Будучи в Києві, вона часу даремно не втрачала. Видно, що крім курсів підвищення кваліфікації, вона активно займаоася шопінгом. Новеньке пальтичко бордового кольору було розстебнуте і погляд приковувала темно-зелена сукня модного обтягуючого крою. На ногах красувалися новенькі сапожки на низькому ходу. Ну звісно ж, вони ідеально гармоніювали з одягом. Довершувала цю ідилію зачіска. Іринка - блондинка. Причому, природня блонда. А от очі у неї карі. Цей контраст є ідеальним поєднанням. Її довге волосся розпущене,   дещо закуйовджене, але шикарне. Одним словом, моя подруга просто сама чарівність. І я по-дружньому обожнюю нею милуватися. 

 - Зірко! Я бачу, ти без мене зовсім зачахла! Ну подивись на себе! Ми сьогодні ж маємо виправити ситуацію! Я так скучила за тобою, за цим містом, за нашим життям... Коротше кажучи, сьогодні...

 - Кх-кх... - ми обидві оглянулися. 

За спиною Іринки стояв отой її носій. Він поставив валізу на платформу і терпляче чекав, доки ми нарадуємося нашій зустрічі. Секунду ми стояли мовчки, злегка отетерівши. А потім... голосно розсміялися!

 - Євгене, вибачте, голубчику мій, - Іринка була схожа на тітоньку із пансіонатах благородних дівиць. - Я щиро вдячна Вам за допомогу. Просто я дуже довго не бачилася зі своєю подружкою... Ви ж знаєте, як це скучати за кимось? Дякую, що допомогли. Я обов'язково Вам зателефоную. Обіцяю.

Іринка хвацько обробляла цього Євгена. А він, бідолаха, стояв і благоговів від її монологу.

 - Ірино, Ви справитесь самі далі? Може Вас провести? - у голосі Євгена звучала така болісна надія, що мені стало його шкода).

 - Ще раз дякую за допомогу, та далі я сама. Вірніше, ми самі, - подруга змовницьки глянула на мене.

 - Так, так, ми справимось, - я закліпала очима, наче лялька. Той Євген якось підозріло подивився на мене і, розпрощавшись з Іриною, нарешті пішов.

 - Хух, ув'язався за мною. Довелося експлуатувати,- Ірина взяла свою валізу за ручку і покотила по платформі, обганяючи перехожих.

Я йшла поруч з нею, просто захоплена почуттям ейфорії, що полонило мене від моменту зустрічі з подругою. 

 - Ну розповідай, що тут трапилося доки мене не було? Мене цікавлять конкретні новини. Що відбувалося у місті, я читала на сторінках фейсбуку. А от про тебе там нічого не пишуть, - Ірина вміла тримати темп розмови, та й мені цього не позичати.