23

Я вдома. 

Я зачинила двері і ввімкнула світло. Звичайно, у мене немає системи "розумний будинок" і мої лампочки не можуть реагувати на голос господаря, змінюючи інтенсивність світла, але це мої лампочки. У мене в квартирі пусто і тихо. І .. тепло? Оо! Нарешті включили опалення!! Післязавтра вже листопад, а нам нарешті дозволили грітися у наших квартирах! Це грандіозна подія. Точно.

Ох, який контраст із тим світом, де я побувала... Все абсолютно протилежне. Речі, обставини, місця. Ми протилежні. Чому він звернув на мене увагу? Що йому від мене потрібно? Помститись своїй дівчині? Батькам? Типу, "вона мені нерівня, але ви всі викусіть! Я буду з нею!" Чи як пояснити те, що відбувається?

Ніяк.

Це все не підлягає поясненням. Я чомусь впевнена, що він мені більше не подзвонить. Тепер треба буде обачніше вести себе у кав'ярнях, щоб раптом до тебе не підсадили якогось мажора з обкладинки глянцю.

Еех...

Хочу чаю. Міцного чорного чаю.

Доки я обживалася у своїй квартирі, чайник закипів і телефон пискнув , благаючи поставити його на зарядку. Знову смска. Вадим.

Що це за діла? Чому він мені пише?  Рятую телефон від клінічної смерті і читаю смс.

"Доброго вечора, Зоряно Олександрівно). Як Ваші справи? Встигли насолодитися теплом осіннього сонця? Адже післязавтра листопад".

Що мені робити з Вадимом? Чому він вирішив пікапити мене? Та це взагалі кримінальна відповідальність! Мені не треба зайві проблеми. Здається, я зробила помилку, дозволивши собі так по-простому вести себе з ним. Хоча... В його компанії я відчувала себе невимушено. Різниця у віці і соціальних статусах якось взагалі не вискакували.

Та що це я??? 

Так, зараз мені потрібен міцний чай. Його чарівна дія приведе в норму мій мозок і все стане ок.

Гаряча рідина розходиться по тілу. Не тільки наповнює собою шлунок, а й благодатним чар-зіллям напуває душу.

Тидик.

"Зірко! Ти де зникла?? Я тобі написала, що приїду завтра, а ти ніяк не реагуєш! Якщо ти терміново не напишеш, я приїду прямо зараз! Так, і це погроза!"

О, моя люба Іринка). Ось зараз я нарешті зрозуміла, як я за нею вже скучила. Вона приносить у мої сірі будні веселку, наповнену м&демсом. Я іноді задаю собі питання: як ми могли здружитися? Ми чіткі протилежності: я люблю тишу і спокій, без всяких пригод і авантюр (наші походеньки в нічний клуб для мене завжди закінчуються непоміченим ніким зникненням), а Іринка вміє насолоджуватись життям наповну. І чоловіча увага до її персони завжди викликає здорові заздрощі. 

Але я безмежно люблю свою подругу. Ми знаємо одна одну вже тисячу років. Ну, як тисячу? З першого курсу універу. Тоді ми, сповнені рішучості та ентузіазму, вирішили, що лікувати душі людям - це найблагородніша професія. Але особисто мені знадобився рівно один рік навчання, щоб зрозуміти, що психологом я аж ніяк не хочу бути. Решту чотири роки я вчилася лише для особистого розвитку і, закінчивши факультет психології, одразу подала документи на філфак. Іринка підтримувала мої поривання, хоча іноді підсміювалась.

"Привіііт, Іринко!!! Я жахливо скучила за тобою!! Мені тут страшенно тебе не вистачає((. Чекаю на тебе з відданістю Хатіко"

Тидик.

"Так, я бачу. Не дзвониш, не пишеш, навіть на меседж не відповіла!! Ти хоч вдома? З тобою все добре? Я взагалі-то планувала завтра провести день з тобою. Коли ми зустрінемося?"

Знову тидик.

"Іриночко! О котрій ти приїдеш? Як завжди, потягом?"

Тидик.

"Так, потягом. О десятій".

Тидик.

"Я буду на вокзалі. Вже ставлю будильник))"

Тидик.

"Не сумнівалася в твоїй відданості, Хатіко))). Добре, давай до завтра, бо вже ніколи)) Цьомаю, Цьомаю,юууу"

Тидик.

"Ок, до завтра, юууу, юууу".

Все, мої три тижні розміреного спокійного життя закінчилися. Знову почнуться будні і вихідні, які складатимуться з протиріч і єдиноборств, де перемагатиме сильніший. Не важко здогадатися, хто.

Тидик.

"Зоряно Олександрівно, я все ще чекаю Вашої відповіді. Мені все ще цікаво, чи встигли Ви зігрітися під променями осіннього сонця? Не тримайте інтриги)"

Вадим. Я правда, не знаю, що це відбувається... Моя репутація бездоганна, як говорила одна головна героїня радянського фільму, вона настільки бездоганна, що її пора вже скомпрометувати). За ці кілька років, що я працюю в школі, я навіть гадки не мала, що учні можуть ось так спілкуватися з вчителями. Хоча, що зараз видавати себе за білу овечку, адже я сама запросила Вадима у кафешку, я сама підсіла до нього вчора...

Вчора? П'ятниця була лише вчора? Таке враження, що вже пройшло півроку, точно. 

Андрій. Блін, чому він так різко відреагував на той дзвінок? Нічого не пояснив. І, вже майже дванадцята, а він не подзвонив... Схоже, мої припущення щодо нашого знайомства є версією, що має право на існування. 

Як не звикнути до нього? Його аромат, його коньячно-шоколадні очі... Обійми... Ні, треба запевнити свій мозок, що зустрічі з Андрієм це просто приємне проведення часу. Не більше. Але...