22

Я намагалася вести себе якомога природніше, щоб не злякати птаха щастя, що нарешті прилетів до мене. Просто те, що відбувається зі мною останніми днями, є нічим іншим, як моїми звичайними дівочими мріями. І ці мрії ось, здається, здійснилися! Мабуть, збоку я була схожа на дурепу.

Уже коли авто вправно вписалося в загальний потік машин, як додумалася запитати у Андрія, куди ж ми направляємося.

 - Знаєш, Зірко, я маю капітально реабілітуватися перед тобою. Але обіцяю, що цього разу ми не вскочимо в жодну халепу.

Він швидко глянув на мене, адже дорога потребує уважності.

Я із захопленням роздивлялася свого ідола. Мені подобалося спостерігати, як Андрій сидить за кермом. Він тримається надто спокійно, але впевнено. Його рухи виважені, але легкі. Здається, його Тойота є його залізною душею, настільки природньо він керує нею. Ех, прямо мрія во плоті і крові...

Ми повернули на вулицю, що веде до міського парку. Стоянка сьогодні була заповнена машинами, але ми все-таки знайшли місце для Тойоти. 

Як завжди, не даючи можливості для самостійноств, Андрій швидко обігнув авто, щоб відкрити мені дверцята. М, я вже починаю до цього звикати/.

Він ніжно взяв мене за руку і ми напривились у ту частину парку, де ще з літа працює кінотеатр під відкритим небом. Невже ми будемо дивитися фільм? Ось так, просто серед осені?

На галявині, залитій осіннім сонцем, вже вирішувалися глядачі. Ну звичайно, хто ж ходить в театр під відкритим небом вдень? Логічно, що зображення на екрані не буде видно! Але не в нашому кінозалі! Тут організатори продумали все до дрібниць: їхній екран був мобільний і легко переміщувався з місця на місце у разі необхідності. Ось сьогодні його заховали на спеціальній сцені так, що він знаходився у тіні, а глядачі могли насолоджуватися переглядом, гріючись під останнім сонячним теплом. Ми вибрали найзручніше на нашу думку місце і Андрій залишив мене тут стояти, доки він улагоджував різні організаційні моменти. Повернувся він за кілька хвилин, тримаючи в одній руці два пледи, а в іншій - один товстий двомісний каремат. 

Звичайно, я сприймала все це, як маленька дитина. Це було якось дійсно по-дитячому. По тілу раз по раз пробігали мурашки, підкреслюючи емоції. Виостивши мене на карематів, Андрій відлучився, щоб купити нам якихось смаколиків. І вже за кілька хвилин я вбирала тепло ароматної кави (даремно, що з кавомашини, все рівно смачна), зажовуючи її маршмелоу. Справжня пізньожовтнева ідилія.

Фільм виявився цікавим. Ми сиділи, обійнявшись, вкриті пледами. Час від часу Андрій терся об моє волосся, а потім ми цілувались. Найкраще маршмелоу смакує з солодкими поцілунками. Перевірено.

Після фільму ми каталися по місту і лише під вечір я згадала про свій телефон. Він досі вимкнений! А раптом мені дзвонили? Я вже два дні не розмовляла з мамою. Оце вона влаштує мені прочуханки! Що ж, була-не-була, вмикаю.

Нічого страшного: один пропущений від мами і три смски. 1) Мама з розумінням побажала мені гарних вихідних і попросила обізватися при нагоді. 2) Іринка сповістила, що приїздить у неділю. Ой, це ж завтра! 3) Вадим. Вадим написав, що сумує за мною. Що за брєд? Як учень може сумувати за вчителем? Такого в природі не буває. І взагалі, чому він мені пише? Здається, це порушує всі правила субординації. Хоча, я перша їх порушила, коли запросила його до тієї кафешки. Значить, дала привід. Типу, сама винна? Та ні, це юнак і його максималізм. Треба буде поставити жирну крапку у цьому вінегреті. 

Я включила режим "вібро" і поклала телефон у сумочку.

Свій ґаджет я перевіряла, коли Андрія не було в машині. Він вийшов на заправці до каси. Докорів сумління я не відчувала. У нас з Андрієм немає жодних зобов'язань одне перед одним. Те, що між нами відбувається, я не можу назвати стосунками. Але ж ми пристрасно цілуємося, я ночувала в нього. Та блін, ми спали в одному ліжку! Ну й що, що просто спали? Але ж було...

Знову мої думки.

Коли ми виїхали із заправки, Андрію хтось подзвонив і він вийшов з машини, щоб поговорити. Я насторожилася і майже образилась. У нього є таємниці. Те, чого я не маю знати. А раптом це його фактична дівчина? І він приховує це від мене? Та ну, він би не привозив мене до себе і не залишав ночувати, якби... 

 - Зірко, мила, у мене виникли проблеми на роботі. Я маю відвезти тебе додому. Мені треба на офіс. Не ображайся, будь ласка.

 - Що ти, Андрію, я все чудово розумію. Я зовсім не ображусь. А з цього мікрорайону я можу дібратися маршруткою. Так що можеш не клопотатися.

Його очі у світлі вечірніх ліхтарів здавалися чорними, хоча насправді вони були коньячні - коричневі, не карі, саме коньячні. Зараз його погляд був стурбований. Я бачила, що той, хто дзвонив, повідомив щось серйозне. Чесно, мені не хотілося завдавати йому клопоту, а просто хотілось швидко телепортуватися у свою квартиру.

 - Ні, Зірко, не вигадуй маячню! Просто прийми мої вибачення.

Він скоса глянув на мене, бо вечірня дорога була ще загруженою, тому пильність повинна була бути 200%.

Зупинивши машину біля мого під'їзду, Андрій звично вийшов відчинити мені дверцята. Він подав мені руку. Клацнувши дверима, він притис мене до машини, палко припавши устами поцілунком. Як завжди, мозок відключилася, почуття хвилями блукали по тілу. Він нахилився і прошепотів мені на вушко: "Нащо ти закохуєш мене у себе?" Потім ще раз пристрасно поцілував і відсторонився.