21

Доки я намагалася приборкати своє неслухняне волосся і займалася делікатними справами у ванній, Андрій чаклував на кухні. Я чула, як там щось шкварчало, булькало і пахло. Спочатку пахло чимось дуже смачним, а потім - кавою.

Я, як порядна гостя, але за законами жіночих романів, з"явилася у вітальні у всій красі: сексуально розпущене волосся і звабливо Його футболка.

Андрій не помітив мене і продовжував свої нечоловічі клопоти. Я зачаровано спостерігала за ним. Дійсно, він був просто красень. Широкі плечі, рівна спина, яка вабила рельєфами м"язів (ну звісно, його тіло я вже трохи встигла зацінити), високий зріст, темне волосся,  спроектоване у модну зачіску. Все, як годиться. Навіть у домашньому одязі він був взірцем моди: спортивні штани вигідно підкреслювали м"язи сідниць і накачані стегна, але вниз не були завужені, як зараз полюбляють носити сучасні хлопаки. Футболка обтягувала спортивне тіло, дозволяючи милуватися грою м'язів. Еехх, цей хлопець це моя мрія... І так дивно, що я сиджу у нього вдома у його футболці, я спала в його ліжку.... з ним... Таке враження, що він не підпускає мене близько до себе. Але чому?

Раптом Андрій повернувся і я вкотре переконалася, що він - моя мрія. На його вустах грала ніжна посмішка. У правій руці він тримав ложку, а на ліву була одягнена кухонна рукавичка. Він схилив голову набік і запитав:

 - Ти довго тут сидиш? Облаштувала пункт спостереження?

 - О, таак, ти правий, я нерухомо спостерігаю за тобою. Ти, виявляється, вправний кулінар!? Так майстерно орудуєш кухонними причандалами! - я весело підняла брови, кивнувши в його бік головою.

 - Я ж маю реабілітуватись перед тобою. Ну і віддячити, адже вчора ти пригощала мене вечерею, - згадка про вчорашній вечір чорною вороною пролетіла між нами. 

На кілька секунд у кімнаті запанувала тиша. Потім голосне шкварчання і нав'язливий запах нагадали нам, для чого ми тут зібралися.

Андрій швидко метнувся до плити рятувати ситуацію. 

За кілька хвилин ми разом сервірували стіл. Обід виявився смачнючим і, як ніколи, доречним.

За обідом \хоча для нас це був сніданок\, ми невимушено говорили про все, що спадало на думку. Андрій вкотре розпитував мене про мою роботу, цікавився, що сподвигло мене стати вчителькою...

 - Чесно, я й сама не знаю, - зітнувши плечима, почала я. Це бльше сходило на роздуми вголос. - Воно якось саме так склалося. Сама я є уродженою селючкою, яка прийняла статус "понаїхавшої ліміти". Після закінчення університету я залишилася працювати тут, у місті. Я вважала це дарунком долі, оскільки не кожному випадає честь одразу влаштуватися по спеціальності. Тільк спочатку я присвячувала себе лікуванню людських душ, вірніше, дитячих і вчительських, бо працювала шкільним псиологом. Але зрештою моя тонка чутлива натура не витримала цього соціального тиску і я вирішила повернутися в лави студентів і отримати другу вищу освіту. За два роки навчання я зрозуміла, що філологія це моє друге дихання, і який дідько напутив мене після школи йти на соцгум. Тепер робота у школі не здавалася мені рутиною, бо справу я мала з конкретним предметом і конкретними знаннями, що категорично неможливо у царині психології. Хоча моя подруга Іринка і зараз говорить, що я природжений психолог, просто лінива... - я подивилася на Андрія і здивувалася від того, як він уважно слухав мене, навіть відклавши виделку. 

 - Знаєш, мені постійно хочеться відкривати тебе. Дізнаватися твою історію, знати, чим ти живеш, - він дивився на мене з теплими іскринками в коньячних очах.

 - Та що там про мене дізнаватися, -- я ніяково відмахнулася від його слів. - Знаєш, я звичайна, таких у нашому місті тисячі. І це щира правда. Такою я була завжди. Ще у школі визначила для себе соціальну роль непримітної миші, оскільки мої батьки не могли дати мені всього, що мали мої подруги. Та я й не скаржилася ні на що. А зараз я просто намагаюся триматися на плаву, проживаючи рутинність кожного дня. Лише моя подруга Іринка намагається розшевелити в мені якусь іскру, яка , за її словами, у мене є, але для неї ще не настав час)).

М, до речі, Іринка! Як вона там? Треба буде її написати. Вчора вночі я думала, що смски теленькали від неї... Так, зараз не про це.

 - М, гостю моя, чим би ти хотіла зайнятися після нашого сніданку-обіду? Можливо, я порушив якісь твої особливі плани на ці вихідні? - я піймала себе на нав"язливій думці, що голос Андрія буде переслідувати мене дуже довго.  Ми ж розійдемося і він забуде про мене, а я...

 - Ні, жодних планів ти не зруйнував. Я планувала сидіти вдома, заварювати міцнмй чай і каву по черзі, і читати книжку.

 - Чудове заняття, але не тоді, коли на вулиці така гарна погода, - він якось хитро поглянув на мене, потім на годинник, що розмірено тікав на стіні.

 - Ти явно щось задумав! - ми сиділи так само навпроти одне одного, як і у мене вдома, а мені хотілося доторкнутися до нього.

 - Ну звичайно, задумав, давай, дожовуй, я несу каву. Чи чай?

 - Давай чай, - я трішки посмілішала.

Сонце за вікном щедро лило своє останнє тепле проміння, наче попереджаючи, що ось-ось прийде холоднеча, від чого хотілося бути там, на вулиці.

Ми допили чай і почали збиратися. Тепер ці джинси і светр нагадуватимуть мені те жахіття на дорозі... Але це ж всього речі. Якщо мої побоювання справдяться, я просто позбудуся їх. Цікаво, як там ті двоє? Чи все з ними гаразд? Треба запитати у Андрія, чи доведеться йому ще зустрічатися з поліцейськими щодо цієї справи.