17

Це було смішно і безглуздо. Цілком самостійний дорослий хлопець, до якого пізніми вечорами навідується його мама. Брєд. Я не хочу, щоб так і сталося. Тоді мій стереотип про мого ідола розіб'ється, як кришталева ваза.

Доки я думала свої думки і гортала журнал, Андрій відчинив двері. Я приготувалася до напруженого знайомства з його мамою.

 - Доброго вечора, Віктора, - я почула здивований голос хлопця. - Чим завдячую такому пізньому візиту, - тепер голос звучав роздратовано.

 - Доброго вечора, Андрію, тут така справа... Вибач, що так пізно, та я чекав тебе цілий день. А тут побачив, що світло засвітилося...

 - То що трапилося? - Андрій тримався надто ввічливо, але я все рівно чула ту нотку роздратованості. Хех, я здогадуюсь, чому)

 - Тут така справа... Ми всім кварталом оформляємо документи на зміну сигналізаційної системи в'їзних воріт. Я збираю підписи. Ти вже вибач, що я так пізно...  Ось тут ... Ага, добре, дякую. 

 - Та нема за що. Я сподіваюся, це все? - я почула у голосі Андрія стверджувальні нотки. Мабуть, той дядько теж їх почув.

 - Так, все. Ще раз вибач, що потурбував...

 - Та нічого, Вікторе, все норм. Просто я цілий день мотався у справах, - /тут я тихо хіхікнула/ - то і приїхав так пізно. Всю систему вирішили міняти чи лише ворота?

• - Поки що лише ворота, а там видно буде, - ці слова я чула вже віддалено, схоже той Віктор вже йшов.
• - На все добре! Гарного вечора! Передавай мої вітання сім'ї, - це звучало надто мило і ... не награно.
• Я почула , як глухо зачинилися двері і клацнув замок.
• Зрозумівши, що пригоди на сьогодні завершилися і знайомитися з чиєюсь мамою (крім моїх учнів) мені вже не доведеться, я осміліла і, вставши з дивана, направилася назустріч господарю.
• - Зірко, ти вибач за сьогодні, - він підійшов до мене і обійняв. Вже якось по-рідному потерся носом об моє волосся. - Я хотів зробити цей вечір незабутнім, але, віриш, не настільки...
• - Все добре, чесно, я в нормі, - я говорила йому в плече, вдихаючи аромат гіркоти бергамоту і п'янкість віскі.
• - М, а хочеш чаю-кави? - він відсторонився від мене і обпік своїм коньячно-шоколадним поглядом.
• - Чесно? Жахливо хочу, - я нарешті зрозуміла, що я у безпеці, я жива, я в порядку і все, що я бачила кілька годин тому, вже в минулому. Тепер мені капецьно хотілося гарячого міцнючого чаю.
• Полишивши мене, Андрій попрямував на кухню, а знову вмостилася на дивані. Тільки тепер, на відміну від попереднього разу, я вже не відчувала іспиту-знайомства-з-його-мамою, тому всілася зручненько.
• - То ти будеш чай чи каву? - Андрій повернувся до мене, питально вигинаючи брову.
• - Чай. Міцнючий. Гарячий. Чорний, - я дивилася на цього зовсім незнайомого мені хлопця. Він був схожий на диявола. Красивого диявола. Його рухи були врівноваженими і чіткими. Я згадала, як впевнено він тримався тоді за кермом авта. Перед очима з'явилася картинка. Світло. Темрява. Жах. Мимоволі я здригнулася і заплющила очі. Потім швидко розплющила і струсила головою, ніби відганяючи ті жахіття.
• Андрій поставив на стіл дві чашечки чаю.
• - Будь ласка, моя несподівана гостей, - він посміхався і я знову почала відчувати себе розплавленою зефіркою.
• - Щиро дякую, ти надто гостинний господар. М, а у вас тут все нашпиговане всякими цяцьками, системами?
• - Ні, не все. Сигналізація стоїть лише на в'їзних воротах і ще у декого на будинках. На ворота поставили так само за підписами, бо декому з мешканців було лячно за свої помешкання. І взагалі, оскільки це елітний мікрорайон, то тут все облаштовано на дванадцять балів. Навіть ЖЕКівські роботи виконуються вчасно. Ми тут живемо, як в окремому царстві-государстві, - ці слова він сказав з іронією, посміхаючись.
• - То я, проста смертна, мала необережність спровокувати Вашу Недоторканість привезти мене у цю Землю Обітованну? - я намагалась вкласти весь сарказм, що тільки могла собі дозволити, у це запитання.
• - О, так, проста смертна, ти переступила межу дозволеного, і тобі не буде прощення, - він виявився дотепником і в цьому ми були на рівних. Поки що.

Ця мила бесіда зігрівала кров змушувала бігати її по судинах. А може, то був чай? Не знаю, але цей пізній вечір, що перейшов у ніч, був м'яким, наче вата і затишним, наче бабусин шарф. Ми мило говорили при тьмяному світлі, що розтікалося по кімнаті. Ми сиділи один навпроти одного, але близько. Проте, ця близькість була якоюсь особливою. Не фізіологічною. 

Договорились ми до того, що було вирішено, що я залишуся ночувати у Андрія. І, як виявилося, жодним апеляціям і обговоренням це рішення не підлягало.

Я мала розміщуватися у спальні, а Андрій, як справжній джентльмен, буде спати на дивані тут, у вітальні. Я відчула, як приємний розряд пройшов по моєму тілу. Ммм... Все може бути... Фу, збоченка.

Андрій покопирсався у шафі і вручив мені свою футболку. Це було геть по-кіношному. Я перевдяглася, відвідала воістину королівську ванну і збиралася подякувати Андрію за все це, але він виявився зайнятий телефонною розмовою. Я вирішила не маячити перед очима і зникла у спальні. У темноті ночі місто, що виднілися з вікна, було казкою. Воно зачаровувало і заспокоювало. Я вмостилася на підвіконні. Так тепло і затишно.