16

Ми їдемо мовчки. Стрілка спідометра показує сто. Знову швидкість. Але якась повільна швидкість. Я дивлюся на дорогу. Поодинокі ліхтарі освітлюють абсолютно  пустинну трасу. Ну звідки взялося те авто? Чому ми мали стати свідками того ДТП? Чому воно летіло прямо на нас? Чому ми залишилися живі? Блядь. Це реально страшно. У моєму розміреному житті не має місця таким подіям. Все має бути спокійно і врівноважено. 

А так не має бути.

Але ж...

Ось місто. Андрій кинув на мене швидкий погляд. Він мовчить. Ми їдемо містом. Я помічаю, що ми їдемо в інший кінець міста. Здається, мені байдуже. Я все ще в шоковуму стані. По місту Андрій їде повільніше. Я розумію, що ми приїхали у елітний мікрорайон. Тут немає багатоповерхівок. Лише одно-двоповерхові будиночки. Я знаю, що вони дуже красиві, але зараз їх не видно. Темінь жовтневої ночі поглинає все. Вона ледь не поглинула нас. А зараз я хочу віддатися її обіймам. Але більше я хочу відчувати реальні обійми. 

Ми зупинилися біля воріт одного з отих красивих будинків. Андрій дістав пульт і натиснув на ньому якусь кнопочку. Ворота роз'їхалися. Ми в'їхали на подвір'я. Воно освітлюється нічними садовими ліхтариками. Дуже красиво. Здається, мені б сподобалось, якби не обставини цього вечора. 

Андрій заглушив мотор, повернувши ключа. Він вийшов з машини і відчинив мої дверцята. Сам відстібнув пасок і, взявши за плечі, допоміг вийти з машини. 

Позаду мене Тойота клацнула і піпікнула, попрощавшись з нами. Андрій обіймав мене за плечі і ми йшли до будинку.

 - Ми в тебе вдома? - я спромоглася на розмову.

 - Так, тобі тут буде краще. Тут ти не будеш одна, - він палив мене своїми коньячним очима, доки шукав ключі в кишені. 

 - Прошу, - він галантно пропустив мене вперед і ввімкнув світло. 

Я приготувалася до колючого яскравого спалаху, але кімнату залило тихе, золотисте зарево.

Ми опинилися у вітальні. Тепер я гість. Я починаю переключатися на нову обстановку. Андрій молодець: я починаю відволікатися від своїх думок і емоцій. Він знав, що один стрес треба перекрити іншим. 

 - Тримай капці, моя люба гостей, - господар був тактовним і люб'язним. В принципі, як завжди.

Я здивувалася жіночим рожевим з білим бантом капцям і здивовано подивилась спочатку на них, а потім на того, хто мені їх вручив.

 - Вони не належать моїй дівчині. Вони нові, - я округлила очі. - Я купив їх позавчора. Вони нагадали мені тебе, вірніше, те домашнє тепло, яке йде від тебе.

 - І хто їх мав носити? - запитала я всовуючи ноги у теплу м'якість мого подарунка?//

 - Ти, - Андрій стояв, обіпершись об стіну і склавши руки на грудях. Він терпеливо чекав, доки моя тормознутість відпускатиме ручник і я почну адекватно сприймати дійсність.

 - Цікаво, а коли я мала їх носити? - це запитання прозвучало вслід, бо господар жестом покликав мене за собою.

У нього дуже красивий будинок. Вітальня з'єднана з кухнею. Вірніше, кухня - це окрема робоча зона, яка переходить у велику простору кімнату. Тут переважають сіро-фіолетові кольори. Причому, в такому поєднанні, що око приємно відпочиває і за отим великим столом хочеться довго сидіти за чашечкою чаю з тортом. 

 - Ходімо, покажу тобі свої володіння. Сподіваюся, ти заціниш, - його брова якось по-хвастунськи вигнулася вгору, а в очах метушилися бісенята.

Андрій обійняв мене за плечі і повів у свій кабінет. У цій кімнаті світло було теж притишеним і не різало очі. 

З вікна було видно недалекі вогні міста, бо мікрорайон знаходився на пагорбі і жителі будинків мали змогу облаштувати свої будівлі так, щоб милуватися краєвидом міста. Так спокійно. Я пройшла до великої шафи, у якій стояли книги. Багато книг. 

 - Ти читаєш? - я повернулася до Андрія, який залишився біля дверей і спостерігав за мною.

 - Моя мама вчителька, забула? Я був вимушений виховувати в собі силу волі і вчитись складати літери докупи, - у його голосі чулися нотки насмішки, але це виходило якось по-особливому. По-рідному? Не знаю...

 - Тут просторо і затишно. Ти, мабуть, багато часу тут проводиш?

  - Більш-менш. Я намагаюся всі справи вирішувати на роботі, а вдома відпочивати. Але бувають форс-мажори, коли доводиться проводити безсонні ночі у цьому кабінеті.

Я провела кінчиками пальців по книжках і подивилася у вікно.

 - А ми могли б зараз тут не стояти...

Він підійшов до мене і обійняв. Я стояла спиною до нього, але всім єством відчувала його серцебиття. Він повернув мене до себе і взяв моє обличчя долонями. В коньячно-шоколадних очах палав вогонь.

 - Зоряно, пробач мені за цей вечір. Я, звісно, хотів,щоб він тобі запам'ятався, але, віриш, абсолютно не таким чином. Просто там, на трасі, поруч була ти і я як ніколи розумів, що маю на двісті відсотків володіти ситуацією, бо я винен у тому, що сталося.

Я хотіла, щоб він ще говорив,хотіла не просто чути, а відчувати його голос. Але чому він винен у тій аварії? Що за нісенітниця?