15

Ми швидко вискочили з машини і при світлі фар побігли на іншу сторону дороги. Ту автівку знесло у кювет і, слава Богу, вона не сильно пожмакана, а отже, можливо, той, хто всередині, не сильно постраждав. Андрій віддає мені свій телефон, у якому він увімкнув ліхтарик і наказує світити йому під ноги. Ми збігаємо вниз, він відчиняє двері авта. Водій непритомний. Пасажир також. Андрій пробує в обох пульс.

 - Живі. Швидко дзвони у швидку.

Я набираю номер. На тому кінці невидимого дроту дівчина-диспетчер приймає виклик. Я не знаю, що казати і віддаю телефон Андрію. Він швидко і чітко описує ситуацію і вказує наші координати. Мене це вкрай дивує і я розумію, що він тут далеко не вперше. Потім він дзвонить у поліцію і повторює те ж саме.

Мені страшно. Що з цими людьми? А раптом... Я не хочу бути свідком їхніх останніх хвилин. Це все наче якийсь сон. Я намагаюся заспокоїтися, але це не дуже виходить. 

Андрій обіймає мене,шепоче теплі слова, вибачається за цей вечір... Я слухаю його, відчуваю його, але слабо реагую на його прохання. 

Хвилин за п'ятнадцять, а може двадцять приїхала поліція, а за нею швидка. Молоді хлопці поліцейські швидко оглянули авто і дозволили лікарям надавати першу медичну допомогу постраждалим. Лікарі вийняли спочатку  того, хто був на водійському сидінні і на носилках занесли в машину. Там його оглянув черговий лікар.

 - Хех, у сорочці народився. Втрата свідомості та незначні синці. Жити буде, - дядько лікар був надто оптимістичним. Він говорив до Андрія, який не відходив від цього всього і спілкувався то з поліцейськими, то з лікарями.

Коли вийняли того іншого, пасажира, то він навіть щось намагався белькотіти, але у нього це виходило якось нечленороздільно. Коли його оглянули, то цей же оптимістичний лікар сказав, що цьому пощастило трохи менше, бо він має перелом ноги. А ще виявилося, що він був у дупель п'яний. 

Блядь, якісь п'яні відморозки могли поставити крапку у моїй нещодавно початій книзі життя... Це страшно. У моїй голові все ще не вкладається той факт, що ми абсолютно неушкоджені і все гаразд.

У Андрія взяли свідчення. Він свідок. І я свідок. Але мене не чіпають. Я чую, як полісмени просять його, щоб він зателефонував їм, раптом щось пригадає. Вони дозволяють нам поїхати звідси.

Андрій бере мене в обійми і веде до машини. Садить на переднє сидіння і пристібає пасок безпеки. Двері клацнули. Він обгинає Тойоту і вмощується на сидінні. Він теж пристібається. Глянувши на мене, він киває полісменам і ми розвертаємося і їдемо назад, туди, звідки летіли на шаленій швидкості.