14

Жовтневі вечори - це взагалі окрема тема для творчості. Повітря ще манить теплом, але проймає прохолодою; природа радує око різними барвами, а голову п'янить аромат пожовклого листя, яке встеляється килимом під ногами.

Ми з Андрієм вийшли з під'їзду в теплу прохолоду жовтня. Його чорна Тойота піпікнула нам, підморгнувши червоним маячком сигналізації. андрій галантно відчинив переді мною дверцята, і зачинив їх. Його рухи були аж надто впевненими і виваженими. Мені подобалось спостерігати за ним. Все більше я ловила себе на думці, що мені він подобається все більше і більше. Я боялась зізнатися собі,  що почала закохуватись у нього. Але я не пвовинна цього робити. Вірніше, мій мозок має віддати наказ серцю, яке, зачувши думки про Андрія, перетворювалось на яєшню, щоб воно не закохувалось. А воно - смажене яйце... Схоже, анатомія і почуття - зовсім непоєднувані речі. 

Доки я роздумувала над особливостями своїх життєво важливих органів, Андрій сів у машину і повернув ключа, змусивши цей неживий організм його слухатись.

 - То ти сказала, що віддаєш керування цим вечором у мої руки? - виїжджаючи з двору мого будинку, запитав мій ідол.

 - Ага, цілком і повністю, - я слідкувала, як він вправно викручував руля, повертаючи Тойоту у бік об'їзної дороги, що вела за місто. 

 - Ну що ж, спробую тебе здивувати. Любиш швидкість? - його очі горіли якимось незрозумілим мені вогнем, а посмішка таємничою. Зараз він був схожий на диявола в крові і плоті.

 - Навіть не знаю, що й відповісти... Сподіваюся, ми зможемо ще раз повечеряти разом?..

Це було питання- ствердження. Я якось насторожилася. 

Тим часом ми вже виїхали за місто. Траса була порожня. Лише ліхтарі поодиноко стояли узбіччями, освітлюючи проїжджу частину.

Андрій впевнено тримав кермо, час від часу поглядаючи на мене. Стало чітко помітно, що авто набирає швидкості. Я нервово поправила складку на светрі.

 - Пристібни пасок, будь ласка. На всяк випадок, - голос Андрія був рівний, але сталевий. Якийсь зовсім інший Андрій сидів зараз зі мною в автівці і розмовляв зі мною. 

Я вкотре зрозуміла, що абсолютно не знаю цього хлопця і мені стало якось не по собі. 

Тойота летіла трасою, чемно слухаючись свого господаря, а він мінявся на очах: зараз біля мене сидів дуже впевнений, вольовий, серйозний і водночас по-дитячому збуджений молодий хлопчина, який, здається, не має в житті іншого заняття, як ось так лихо ганяти пустинними дорогами. 

Так, дорога дійсно була порожня. Нам назустріч не їхала жодна автівка. Андрій вправно об'їжджав вибоїни, що траплялись наче гриби після дощу. Та це ж і не дивно. Українські дороги...

Я глянула на стрілку спідометра - сто сорок... Та ну нафіг... В салоні грала музика якоїсь фм-хвилі. Диктори наче спеціально поставили пів години хітів, підібравши драйвові композиції, що гармонійно вписувалися у дану ситуацію.

Сто п'ятдесят. Я ловлю себе на думці, що мені починає подобатися швидкість. Якимось незрозумілим дивом я просто відчуваю енергію, якою зараз наповнений Андрій. 

Капець... Який же він красивезний... Я хочу милуватися ним, але швидкість наказує дивитись на дорогу, що стелиться під колесами авта. 

Я відчуваю нові для себе відчуття. Це щось незрозуміле. Такий собі коктейль із захоплення, задоволення, бажання, страху і ... Вивільнення. Так, саме вивільнення. Хочеться звільнитися від усього, що тебе затискає в рамки. Блін, це відчуття просто зриває дах. Що це? Слово саме приходить у гості до мого відключеного мозку - адреналін. Так, саме це я зараз відчуваю. Я хочу ще і ще. 

Андрій ніби чує мої думки - ми не говоримо - і стрілка спідометра показує сто шістдесят.

Я починаю втрачати здатність думати. Але останні конвульсії мого мозку думають думки про те, що здорово, що немає зустрічних машин. Я відмовляюся думати про це.

Я чомусь надто впевнена, що я у безпеці. Я дивлюсь на дорогу, на спідометр, на Андрія - все це породило в мені нові відчуття. І я хочу запам'ятовувати кожну секунду цього епізоду життя.

Раптом в темноті ночі звідкись виринають два вогники, що невпинно наближаються до нас. Вірніше, нам назустріч. Я різко тверезію від своїх думок і емоцій. По тілу проходить розряд жахливого жару. Я загіпнотизовано дивлюсь на дорогу - зустрічне авто наближається. Я помічаю, що його заносить зі сторони в сторону. Переводжу погляд на Андрія. Він вже скинув швидкість до ста двадцяти. Його обличчя стало кам'яним, рухи - чіткими і виваженими. Здається, він злий. Чому? Я не маю сили сказати йому хоч щось. Боюсь. Зустрічне авто підозріло танцює на дорозі. На спідометрі вже дев'яносто. Обабіч траси кювети. Я відчуваю напруження, яке сковує зараз Андрія. Сама ж я вже в полоні шоку. Все, що відбувається, сприймаю на автоматі. 

 - Не бійся, - сухо, але впевнено кинув Андрій, ніби знову прочитавши мої думки.

Він не відривав погляд від дороги. Викручував руля, обминаючи вибоїни і намагаючись підлаштуватися під зустрічне авто. 

Раптом він різко стишує швидкість, гальмує і приймає праворуч. Зустрічна автівка робить незрозумілий кидок на зустрічну смугу, прямо перед нами, прямо на нас, викручується, врізається у відбійник і злітає в кювет.