13

Оскільки те, що й стосунками назвати неможливо, між нами було надто натягнуте, ми доїдали майже мовчки. Лише поодинокі фрази розрізали повітря між нами на шматочки торта. Я втамувала голод і тепер треба було покидати свою лінію оборони і вставати з-за столу, щоб прибрати посуд і зварити каву. Андрій піднявся разом зі мною, першим переставив тарілки і впіймав мене у свої обійми. 

Моє серце-смажене-яйце ожило і забилося щодуху. Аромат Андрія п'янив і змушував тіло тремтіти. Його близькість була якоюсь іншою. Особливою. Він обіймав мене наче кришталеву вазочку - так, наче боявся розбити, але водночас і так, що було ясно - він не відпустить. 

 - Зірко, я не знаю, як це пояснити, але мене жахливо тягне до тебе. Ті кілька днів, що ми не розмовляли, виявилися найжахливішими у моєму житті. 

Він терся носом об моє волосся і це було так по-рідному, що мені здавалося це нашим ритуалом. 

Потім він взяв моє обличчя у свої долоні і накрив мої уста поцілунком. Це був спраглий, вимагаючий, віддаючий поцілунок. Я знову почала підійматися на три метри над рівнем неба. Його рука владно рухалася моїм тілом, підкоряючи його собі. А коли він запустив її у моє волосся, я взагалі втратила дар все контролювати. Ох, капець... Це ж треба таак реагувати на дотики!

Здається, такого десерту для мене вже достатньо. Андрій не зупинявся і просив ще. Вірніше, його рухи, його тіло просило. І я не відмовляла йому. Я теж прагнула продовження цього дійства. 

Але мені дістався Андрій. Тому, вибачте.

Ми обоє важко дихали. Наші рухи були на автоматі. Андрій підхопив мене і кількома кроками поставив спиною до стіни, паралізуючи мою свободу. Своїм збудженим тілом він притискав мене до стіни і я кожною клітинкою відчувала, що його бажання не менше, ніж моє. Ще, ще, ще...

Але це Андрій.

Він відсторонився від мене і важко подивися в очі. Я ще була високо над рівнем неба і абсолютно не розуміла, чому він зупинився. А він, важко дихаючи, ледь відступив і мовив:

 - Ні, Зірко, не треба. Не зараз.

Та ну нафіг! Як не зараз?? А коли ж тоді?? Ми вдвох у мене вдома, за вікном вже темно , настрій в обох був такий, що саме пар спускати.... Ну чому ні??? 

Згадала, як на першому побаченні, коли він підвіз мене додому, я чекала, що він поцілує мене, а він цього не зробив. Невже він дійсно такий старомодний?? Оце так бонус...

 Андрій погладив мою щоку і накрив мої гарячі пульсуючі уста смиренним поцілунком. Він означав: заспокойся, просто не сьогодні.

 - Зірко, ти така вразлива... Така чиста... Мені здається, що ти зіткана із місячного сяйва. Знаєш, я хочу розчинятися в тобі, хочу дихати тобою, хочу, щоб ти знала, що ти - моя особиста зірка. Моя Зірка.  

Мій ідол говорив зараз таким кавовим голосом, що здавалося, що він наповнює собою філіжанку вечірньої кави, яку треба пити при відчиненому вікні і без світла. Я все ще не могла орієнтуватися. То важко дихала, то завмирала на секунди.

 - Що ж, тобі пощастило - адже не кожному земному випадає щастя мати власну зірку. Тим більше,таку матеріальну і близьку, - я провела кінчиками пальців по його щоці. Гладенько виголена. Ще ніжна. Сьогодні я сформулювала свою мрію: я хочу бути з ним. Я хочу торкатися цього обличчя, відчувати його аромат, чути цей кавовий голос... Просто хочу.

Андрій ще раз потерся об моє волосся, вдихнув його запах і відступився. 

 - Ходімо прогуляємося? - це було ствердне питання, на яке мала прозвучати ствердна відповідь. 

 - Ходімо, - мене тягнуло до нього і було байдуже, де, куди - аби з ним. Тим більше, за вікном жовтень. Вже глибокий вечір, місто прибралося у переливчасті прикраси із ліхтарів, гірлянд, вивісок, фар...

Я обожнюю цю пору. Знову казка. Я швидко біжу у ванну, щоб привести себе в порядок. Та, чесно кажучи, тут і приводити нічого: косметикою я практично не користуюся, а зачіска поправляється легко - треба розчісати мою гриву. Лише варто перевдягнутися.

 - Андрію, зачекай мене тут, я швидко перевдягнуся, - я прожогом пролітаю у спальню і швидко натягую улюблені джинси і светр. Все, я готова.

 - Ммм, та тобі позаздрить будь-яка нафуфирена фіфа - кілька хвилин і ти просто чарівна!  - хоча сама фраза мала насмішкуватий характер, прозвучала вона тепло і щиро.

 - Дякую, тепер передаю управління цим вечором у твої руки. Куди підемо?

 - Знаєш, я тут подумав, давай покатаємося містом, а потім десь посидимо? Згодна?

 - Чесно? - я таки кинула собі виклик. - З тобою я згодна на все. 

Він здивовано підняв брови і посміхнувся.

 - Ну що ж, я тебе за язик не тягнув.